Глава 47. У лікарні (1).

- Тихо, Меланіє, тихо!.. Заспокойся, прошу! Зараз покличу лікаря! – Лінуся намагалась  утримати мене, придавлюючи за плечі.

Я відкинулась на подушку і лежала з якимось блаженним виразом на обличчі, коли зайшов лікар, повнуватий чоловічок в окулярах та з лисиною на круглій голові.

- Що ж ти твориш, дівчинко? – він сів коло мене прямо на ліжко, ухопивши за зап’ястя і вимірюючи пальцем пульс.

- Вона отямилась!.. Вона отямилась!.. – радісно шепотіла поруч Лінуся, притиснувши кулачки до рота. – Тепер все буде добре, правда, лікарю?

- Ритм серця лише трохи підвищений, втім це зрозуміло – так буянила. Те, що дівчина прийшла до тями – добрий знак. Меланіє, ти чуєш мене? – Лікар насвітив мені прямо в око.

Я кивнула, мружачись.

- Взагалі чудово. Реагує на зовнішні подразнення… Меланіє, ти розумієш, що я кажу?

Я знов кивнула.

- Пам’ятаєш, що з тобою сталося?

- Усе пам’ятаю, докторе, аж до того моменту, коли в мене вдарила блискавка.

- Неймовірно! Мозкові зони пам’яті не пошкоджені. І з мовним центром повний порядок. А як справа із рухливістю тіла? Ти можеш підняти руку?

- Хоч і обидві, - простягнула я долоні.

- А ноги? Пальцями поворушити здатна?

- Танцювати мабуть ще не вийде, та тіло своє я відчуваю і рухатись можу.

- Добре, як добре!.. Зараз, дівчинко, вколемо тобі заспокійливе…

- Не треба нічого колоти! Я спокійна!

- Але ж поглянь, що ти накоїла! Кисневі канюлі видрала… Капельницю перекинула…

- Я просто злякалась, коли свідомість повернулася. Не треба нічого колоти. Я добре почуваюсь. І дихаю самостійно, - скинула я з ліжка трубочки для подачі кисню у легені. – Правда, лікарю…

- А кров! Звідки в тебе кров?

- Пошкрябалась, ось. Ненавмисне. Кажу ж – злякалась.

- Добре-добре. А от кардіомонітор слід підключити. Мало чого… - він глянув багатозначно на Лінусю.

- Я посиджу коло Меланії, - підскочила та.

- Посидь. Я пришлю санітарку прибратися і сестричку – змазати подряпини. Коли що не так – гукайте одразу!

Доктор вийшов, недовірливо похитуючи головою, а Лінуся із щасливим виразом на обличчі схилилась до мене.

- Боже, Міло, я так рада, що ти жива і в повному порядку! Чи ні? – на обличчі подруги враз відобразилось занепокоєння, бо я у знемозі заплющила очі. – Тобі погано? Я зараз поверну лікаря!

Довелось розплющити очі.

- Не треба, Лінусю. Все добре…

- Щось не схоже, що добре. Тільки-но ти виглядала досить активною та впевненою…

- То я перед доктором. Хотіла, щоб він швидше пішов.

- А насправді тобі погано?

- Ні, якщо дивитись з медичної точки зору. А от…

- Розумію, про що ти. У мене самої в голові не вкладається, як міг Мстислав так вчинити…

- Та начхати мені на того покидька. Батько загинув…

- Я й кажу, як міг Мстислав залишити тебе у таку хвилину… - Подруга почала гладити мене по голові, мов малу дитину. – Міло, дорога моя, навалилося на тебе усе й одразу… Та не сумнівайся, я буду завжди поруч, я не покину тебе…

- Дякую…

Лінуся – добра дівчина, але подруга ніколи не зможе замінити рідних людей. Слід прийняти той факт, що я залишилася одна-однісінька на білому світі. І немає у мене причин, щоб триматись за це журливе безглузде життя.

І раптом я нібито почула голос батька:

«Життя не закінчується. Запам’ятай, дівчинко, життя не закінчується ніколи».

Я не раз чула ці слова з його вуст. Так, дякую, таточку, за цю підтримку. Я маю жити далі. Ти казав, що життя не закінчується ніколи, і тепер я сама впевнилась у цьому, побувавши у інших світах. На жаль, я не зустріла тебе, зате знаю тепер, що мій коханий і мій брат продовжують існування. Десь там…

- Міло? – озвалась подруга. – Коли хочеш заснути, то кажи, я не заважатиму.

- Ні, Лінусь, - я повернулась до дівчини і м’яко усміхнулась. – Я не хочу спати. Я хочу говорити з тобою. Чого це ти сьогодні така наряджена?

- Як, чого? Міло? Я ж – твоя подружка на весіллі!.. Повинна була бути…

- Що-о? Ти хочеш сказати, що сьогодні - той самий день мого невдалого весілля? – розширила я очі.

- Саме так. А що тебе дивує?

- Для мене минуло кілька місяців…

- У сенсі?

- Так, Лінусь, - узяла я подругу за руку. – А ну розповідай усе по порядку.

Нашу розмову перебили. Прийшла санітарка, щоб прибрати той безлад, що я вчинила, та поміняти замазюкану кров’ю постільну білизну, а також медсестричка, яка обробила ранки на долоні та наклала пов’язку.