Глава 46. Додому (2).

Вічний океан темряви… Для нього недоступне поняття «мить», так само, як і «міленіум». Він не має ні початку, ні кінця. Ні низу, ні гори. Та раптово я починаю зринати, мене тягне невідома сила, надпотужна сила, яка вириває мене з того океану темряви, і я роблю несвідомий ковток повітря, розуміючи, що повернулась до життя.

Очі розплющуються самі по собі і вир картин підхоплює, примушує знов заплющити їх, ба занадто важке навантаження. Коли зважуюсь повторити спробу, то вже легше. Вдається сприйняти навколишній світ, у якому білі стіни, біла стеля, засиджена мухами, старенький плафон з лампочкою, былы двері з віконечком посередині, якісь монітори, датчики, щось пікає. Я – у ліжкові, вмотана трубочками, дротами, а поруч у кріслі дрімає моя подруга Лінуся. Якась не схожа на себе. Макіяж розмазаний, під очима синці, губка здригується…

Надходить усвідомлення, що я у лікарні. Спогади навалюються лавиною, давлять, душать, їх надто багато. Витягую з них основне.

Мене звуть Меланія. І я чітко пам’ятаю своє життя. Мигають перед очима картини дитинства, юності. Йде до іншого світу мама. Але є тато, добрий, турботливий, найкращий у світі тато. А ще є брат, Андрійко, трохи сором’язливий, та відкритий і світлий. Заради нього варто жити. А потім у моєму житті з’являється Василько, коханий. Сильний, сміливий, чесний, мене захоплює його відчайдушність, його оптимізм, його весела вдача. В моєму житті – три чоловіка, три справжні чоловіка, разом з якими не страшно нічого. Поруч із ними я щаслива.

Та щастя моє недовге, воно руйнується, мов картковий будиночок. З болем стискається серце, згадуючи втрату брата та коханого. Не хочеться жити, та батько не дозволяє впасти у відчай. Він завжди поруч, він живе заради мене і вибудовує для мене стежину у подальше життя. Вчить знов дихати, вчить посміхатися. Вчить робити крок, один, другий. Далі, далі… Навчання, робота, друзі, Мстислав, побачення, букети, цукерки… Палац Одружень. Моє «так», його «ні».

Таточко!..

«Меланіє… Тримайся… У мене погані новини… Твій батько… загинув…»

Тепер я розумію, що привело мене на берег Дніпра у грозу. Три чоловіка було в моєму житті, які мене любили над усе, яких я над усе любила. Брат Андрійко, коханий Василько, батько… Не залишилось нікого.

Грім, що роздирає нутрощі, і блискавка, що спалює зсередини. Це останній спогад у цьому світі. Пам’ять підносить все на блюдечку, з найменшими подробицями. Та далі маю лише здогадуватись. Дев’ять з десяти після того, як втрапить блискавка, виживають. Я – одна з виживших. І, видно, «винна» у цьому Лінуся, яка кинулась за мною навздогін. «Винна», бо нащо мені життя, в якому я нікому не потрібна? Де немає тих, хто мені дорогий?

Доріжки сліз котяться по бокам на подушку. А пам’ять продовжує підсовувати спогади. І я чітко згадую, як отямилась у Зіграді на ярмарку, як злітав з моїх рук неконтрольований вогонь, як витяг мене звідти незнайомець у капюшоні, і далі, кадр за кадром, усе, що трапилось зі мною опісля аж до того моменту, як я натиснула червону кнопку.

Басилейос, царевич-Місяць… Три абсолютно різні світи. Невже передсмертні видіння можуть бути настільки реалістичними, настільки послідовними? Мабуть то моє бажання побачити рідних людей завело мене у такі нетрі. Але чому тоді я не зустріла батька? Видно, розум ще прийняв його загибель за дійсність.

І все ж, якими реальними здавались ті видіння! Я пам’ятаю найдрібніші деталі. Я пам’ятаю повітря, яким дихала. Холод і спеку. Різномаїття кольорів. Сум і радість. Усю гаму почуттів, які довелось пережити. Найкращий у світі секс з найкращим у світі чоловіком. Невже таке може привидітись? Тепер в мене немає амнезії, і я чудово розумію, що Бас – то майже копія мого Василька, хіба що він старший та міцніший. А царевич-Місяць – ніхто інший, як мій любий брат. Отакі виверти мозку.

І тепер маю признати, що ото все – галюцинація. А насправді я навіть не розумію, чому вижила, коли нічого у цьому світі мене не тримає.

Не треба… Не треба було мене рятувати! Я почала у паніці зривати з себе прикріплені датчики, голку від капельниці, що застрягла у вені, трубочки, що стирчали з носа, поки мене не зупинило дещо незвичне. Те, чого не могло бути, тому що не могло бути ніколи. На моїй руці, на безіменному пальці красувався масивний золотий перстень з медвежою лапою.

Я знов марю? Спробувала стягти кільце – не вдається. Тоді я зігнула руку у кулак і провела по протилежній долоні, залишаючи криваві подряпині від кігтів звіра. Кров стікала тоненькими цівками на ковдру, а мене накрив нервовий регіт. Друга рука потягнулась до шиї, вивільняючи з-під лікарняної сорочки металеву бляху на простій мотузочці, восьмиконечну зірку, вписану у коло. Оберіг Лади! Отже, все було насправді! Інакше звідки б узялись оці прикраси? Невже я справді побувала у інших світах? Невже люди, котрих я люблю, загинули на землі, та частини їхніх душ продовжують мешкати у інших реальностях? Невже це можливо?

Але що ж тепер? Я повернулась додому, але вони не можуть послідувати за мною. І це означає, що я втратила їх назавжди?..

Я намагалась зіскочити з ліжка, неначе це могло щось змінити. Лінуся розплющила очі і кинулась, щоб втримати мене. Я повисла у подруги на шиї, плакала і сміялась водночас. Сміялась від радості, що дорогі мені люди десь продовжують існувати. Плакала від усвідомлення, що більше їх не побачу.