Глава 46. Додому.

Я майже нечутно поцілувала сплячого Васса у скроню і попрощалася. Пробач, коханий. Ти ніколи не дізнаєшся, що примусило мене піти на такий крок. Я знаю, що ти будеш нещасним без мене, але… Повір, я не можу допустити, щоб ти загинув. Пробач, пробач, пробач!..

Хотіла б ще побачити брата, та це надто небезпечно. Тож прощаюся, не бачачи тебе, Андрі, а уявляючи усміхненим, світлим. Ти заслуговуєш прожити повноцінне життя, любий.  Знаю, що ніколи не забудеш названу сестру, та це не завадить тобі знайти жінку, яку покохаєш, одружитися, мати дітей. Я ніколи не зможу побавитись зі своїми племінниками, та я буду поруч. Подумки. Якщо виживу. Я повністю усвідомлюю, що, хай навіть Лада і права, та щось може піти не так і я не повернуть до власного тіла. Загину. Розвіюсь на кварки разом із кварковим перетворювачем.

 Мені страшно? Та ви навіть не уявляєте, наскільки страшно!

Так, все, не думати. Не думати! Інакше я ніколи не зважусь!..

 Прощавай і ти, Гадде. У мене залишаться про тебе добрі спогади. Якщо, звісно, я знов не втрачу пам’ять. Є ще й такий варіант. Я можу врятуватись, але ніколи не згадати усе пережите, а це однаково, що нічого й не було.

Ні, хай не реальні спогади, та їхні відголоски залишаться назавжди, і я знатиму, що у моєму житті були справжні почуття навіть крізь усі амнезії...

Лада продовжувала допомагати мені, хоч я її і не бачила. Із оберегу виривався промінь світла, від якого усі зустрічні миттєво падали. З ними не трапилось нічого поганого, вони просто спали, я впевнилась, бо дихання було спокійне та глибоке. До кваркового перетворювача я дісталась досить швидко. Охоронці вже мирно сопіли, звалені силою оберегу. Але як відкрити складні секретні замки, щоб забратися усередину?

Та й тут мені думати не довелось. Промінь з Зірки Лади ковзнув по важких броньованих дверях – і вони відчинились безшумно. Мене зустріли довгі темні коридори, але світло автоматично загорялося, а шлях я немов знала завжди.

І ось переді мною та сама червона кнопка, яка знищить кварковий перетворювач. О, яка була спокуса затриматись хоч на мить, згадати усе добре і все погане, викликати у пам’яті образи рідних людей, яких вже ніколи не побачу, а можливо й не згадаю. Та ні, коли хтось прокинеться і сунеться за мною, то теж загине. А цього я не можу допустити.

І я, проти розум, що впирався з усіх сил, заставила себе швидко надавити пальцем на червону кнопку.

Все. Шляху назад немає.

Спочатку я подумала, що кнопка не спрацювала. Нічого не сталося, ні вибуху, ні спалаху. Тиша ніби застигла, час мовби зупинився. І тут я відчула, як простір розсипається на первісні частинки і серце починає битися все повільніше та повільніше. Засинає. Завмирає. Зупиняється. З’явилось відчуття, що це вже не вперше. Таке знайоме відчуття. Тук… І довга-предовга пауза під час якої життя не пролітає перед очима, навпаки, з голови тікають усі думки, мов пацюки з корабля, що тоне. Ту-ук…і все навколо огортає темрява. Не така, як коли ніч. Не така, як вимкнули світло. Інша. Вічна. Мовчазна. У ній тануть і розчиняються спогади, почуття, сподівання. Розсипаються у прах.

Ту-у-у……………….

Вічний океан темряви… Для нього недоступне поняття «мить», так само, як і «міленіум». Він не має ні початку, ні кінця. Ні низу, ні гори. Та раптово я починаю зринати, мене тягне невідома сила, надпотужна сила, яка вириває мене з того океану темряви, і я роблю несвідомий ковток повітря, розуміючи, що повернулась до життя.

Очі розплющуються самі по собі і вир картин підхоплює, примушує знов заплющити їх, ба занадто важке навантаження. Коли зважуюсь повторити спробу, то вже легше. Вдається сприйняти навколишній світ, у якому білі стіни, біла стеля, засиджена мухами, старенький плафон з лампочкою, былы двері з віконечком посередині, якісь монітори, датчики, щось пікає. Я – у ліжкові, вмотана трубочками, дротами, а поруч у кріслі дрімає моя подруга Лінуся. Якась не схожа на себе. Макіяж розмазаний, під очима синці, губка здригується…

Надходить усвідомлення, що я у лікарні. Спогади навалюються лавиною, давлять, душать, їх надто багато. Витягую з них основне.

Мене звуть Меланія. І я чітко пам’ятаю своє життя. Мигають перед очима картини дитинства, юності. Йде до іншого світу мама. Але є тато, добрий, турботливий, найкращий у світі тато. А ще є брат, Андрійко, трохи сором’язливий, та відкритий і світлий. Заради нього варто жити. А потім у моєму житті з’являється Василько, коханий. Сильний, сміливий, чесний, мене захоплює його відчайдушність, його оптимізм, його весела вдача. В моєму житті – три чоловіка, три справжні чоловіка, разом з якими не страшно нічого. Поруч із ними я щаслива.

Та щастя моє недовге, воно руйнується, мов картковий будиночок. З болем стискається серце, згадуючи втрату брата та коханого. Не хочеться жити, та батько не дозволяє впасти у відчай. Він завжди поруч, він живе заради мене і вибудовує для мене стежину у подальше життя. Вчить знов дихати, вчить посміхатися. Вчить робити крок, один, другий. Далі, далі… Навчання, робота, друзі, Мстислав, побачення, букети, цукерки… Палац Одружень. Моє «так», його «ні».

Таточко!..

«Меланіє… Тримайся… У мене погані новини… Твій батько… загинув…»

Тепер я розумію, що привело мене на берег Дніпра у грозу. Три чоловіка було в моєму житті, які мене любили над усе, яких я над усе любила. Брат Андрійко, коханий Василько, батько… Не залишилось нікого.