Глава 43. Моє все (2).

Майже усю ніч я провела у дивному стані дрімоти, у якому два чоловіки, Васс і Гадд безмовно гукали мене до себе. Я скидалася, прокидаючись у холодному поту, серце голосно стукало у грудях, а на очі наверталися сльози. Прокинулась я, мов виринула із водних глибин, задихаючись. Зате прийшло чітке розуміння, що маю робити.

Я дочекалась, коли Гадд встав, поцілував ніжно у скроню, щоб не збудити, і залишив спальню. Зазвичай я любила ще повалятись, поніжитись. Та зараз швидко встала та одягнулась у зручний комбінезон. Я повинна ще раз побачити Василіска. Спитав би мене хтось, нащо? Щоб впевнитись, що ми й справді були знайомими раніше. Щоб він розповів про моє минуле, скрите за сімома замками амнезією. Це єдиний шанс щось дізнатись про себе. Про те, що я просто хочу побачити його, я не зізнавалася навіть собі.

Під дверима спальні Гадда охоронці не стояли, вони зазвичай приєднувались до мене, коли я йшла снідати. Тому зараз я змогла залишити дім непомітно. Було ще рано і місто лише починало прокидатись. Мені вдалось дістатись мобіля і виїхати на вулицю. Мабуть, якісь вищі сили допомагали мені дібратись до ватажка братства Кварку, бо це було майже нереально. Та ось я на місці.

Василіска так і не відв’язали від стільця. І він не спав, ніби чекав на мене.

- Мала… Я знав, що ти прийдеш.

Я наблизилась, з’їдаючи його очима крізь темне скло захисних окулярів.

- Ти знаєш мене? Звідки ти знаєш мене?

- У тебе знов амнезія, Мала?

- Знов? Що, таке вже було? Я не пам’ятаю…

- Але ти пам’ятаєш мене.

- Як сон… Як марево…

- Я не сон, Мала. Я – твій чоловік.

- Що? Що ти верзеш? – я відхитнулась.

- На твоїй руці моя обручка, перстень із медвежою лапою, символом Велеса.

 Схопилась другою рукою за перстень, ніби перевіряючи, чи він на місці. А куди б він дівся?

- Я – твій законний чоловік, - повторив Василіск. – Наш шлюб благословила сама богиня Лада. Обряд навіки поєднав наші душі. Ми разом вже в трьох світах, на щастя, я пам’ятаю все. Тебе несе вітер, що дме між світами. А я… Я рухаюсь за тобою, бо долі наші навіки зв’язані. Навіть у іншому світі на твоєму пальці мій перстень, а на грудях – оберіг Лади.

Моя долоня опустилась на те місце, де мав бути оберіг. Порожньо. І я тільки-но згадала, що Гадд зняв його з мене ще в першу ніч, коли ми були разом, і тепер він валяється десь у шухляді тумбочки коло його ліжка.

- Його немає… - прошепотіла. – Я… загубила його…

- Тоді зрозуміло, чому від тебе пахне Гаддом. Ти була з ним… Але я не гніваюсь. Ти втратила пам’ять, тому не винна.

- Я – наречена Гадда!

- Ти не можеш бути його нареченою, бо ти вже моя дружина, - спокійно, мов дитині, пояснив Васс. – Просто забудемо про нього і все, з ним пов’язане, кохана.

Кохана…

Я присіла навпочіпки і обережно торкнулась руки чоловіка. Його великі пальці здригнулись, а мене ніби блискавкою прошило. Я вже не мала сумніву: це його руки пестили мене у напівсні, це до нього мене тягло з неймовірною силою. А ще цей перстень на безіменному пальці… У мене немає причини не вірити. Але що ж мені далі робити?

- Тебе спіймали через те, що ти прийшов по мене? – здогадалась я.

- Не міг не прийти. Коли я опинився у тілі ватажка братства Кварку, то довго шукав тебе, бо був впевнений, що маєш бути поряд. А коли дізнався, що ватажок братства Пекла порвав зі своєю нареченою та збирається одружитись на іншій, то одразу зрозумів, що то ти. Змій з’являється у кожному із світів, щоб забрати тебе. На цей раз йому майже вдалося…

- Гадд кохає мене! Він двічі врятував моє життя, піклується про мене!

- Тому я згоден залишити йому життя.

Дивно було чути такі слова від чоловіка, який сидить зв’язаний та ще й з перемотаними очима.

- Ти виглядаєш занадто впевненим у собі.

- Я впевнений у тобі, кохана дружино.

Я піднялась, охопивши обличчя долонями і намагаючись оговтатись від почутого. Я – дружина Василіска, отже, маю допомогти йому втекти з полону. Але тоді я зраджу Гадда, який нічого поганого мені не зробив і не заслуговує на таке. Він – моє сьогодення.

Якщо ж я залишу без допомоги Василіска, то зраджу його. А він – моє минуле і… і… моє все.