Глава 43. Моє все (1).

Наступні кілька днів після першої близькості минуло за певним сценарієм. Щовечора ватажок Пекла приходив, щоб разом повечеряти та розповісти мені про свої справи. Потім забирав до себе, і ми проводили ніч разом. Вранці Гадд залишав мене, щоб готуватись до нападу на братство Кварку. Я могла проводити час за власним бажанням, частіше за візором, слідкуючи за новинами та вивчаючи світ, в якому мені жити, та частенько виходила на прогулянку. Місто під сферою видавалось нагромадженням кольорових коробок, незвичне та нереальне. Я могла гуляти вулицями пішки або використовуючи невеличкий мобіль на автопілоті. Звісно, мене супроводжувала охорона. Я вже непогано орієнтувалася, знала, де знаходяться житлові райони, а де магазини та місця суспільного харчування, де розміщений Цент Керівництва та де тягнуться понад стінами ангари. До речі, у Гадда був найбільший літаючий засіб у вигляді металевого змія. Декілька відомих людей братства мали зміїв меншого розміру, останні користувались невеликими капсулами, які називали «блохами». Останні – це охорона та повітряні сили армії. Звичні городяни не мали доступу за межі Сфери, бо для цього не було необхідності.

Свій вільний час я проводила у роздумах. Мої відносини з Гаддом перейшли на новий рівень, і це закономірно. Ми обоє отримували задоволення. Моє тіло було «за», бо все його влаштовувало. А душа… Душа продовжувала згадувати того, чиє обличчя я не могла навіть згадати, спогади про близькість з ним приходили раніше щоночі. Але після сексу із ватажком Пекла вони вже не приходять. І від цього мені тоскно й гірко. Я примушую себе забути про чоловіка, якого ніколи не побачу, але мені й досі здається, що він спостерігає за мною здалека, дивлячись осудливо.

О, боги! Я не маю кохати примару! Щастя, що світиться у очах Гадда, нівелює усі мої дурні спогади. Він – моє сьогодення і, сподіваюсь, майбутнє.

Сьогодні, як і завжди, наречений заскочив до мене перед вечерею.

- Як справи, любий?

- Радію. Радію, що сьогодні ще проведу ніч із тобою. І завтра теж. А потім… - На лобі чоловіка з’явилися зморшки. – Потім ми починаємо наступ на братство Кварку.

Лише дві ночі перед невідомістю.

- Повечеряємо?

- Сперш хочу тобі показати дещо. Точніше, декого. Ми спіймали ватажка Кварків Василіска! – очі Гадда збуджено сяяли.

- Як це вдалося?

- Досить дивним чином. Він отирався без супроводу коло нашої Сфери. Його модуль помітили охоронці, я очолив групу захвату – і вуаля! Грізний Василіск сидить зв’язаний та безпомічний, повністю у моїй владі! І це просто чудово! Це добряче перетягує ваги на наш бік у майбутньому протистоянні.

- Можливо, вдасться з ним домовитись, щоб не розпочинати війну? – загорілась надія.

- Поки що він не бажає розмовляти. Ходімо, подивишся на чудовисько?

- Це безпечно?

- Цілком. Очі Василіска замотані захисною стрічкою, крім того на нас будуть спеціальні окуляри.

Так як у братстві Пекла вже близько ста років не було злочинців, то й в’язниці не малося. Ватажка братства Кварку тримали під охороною у звичайній кімнаті казарми. Перед входом довелось одягти окуляри, які щільно прилягали до тіла, мов окуляри для підводного плавання, тільки з дуже темним склом. Коли ми зайшли у супроводі двох озброєний військових, Василіск сидів, прив’язаний до стільця. Великий грізний чоловік. Та у нього руки – як моя талія! Справжній велет. Погляд мій обіг могутню постать і зупинився на обличчі. Очі Василіска були перемотані кілька разів захисною стрічкою. Темне, трохи хвилясте волосся стягнуте на потилиці у хвіст. Риси чіткі, виразні. І на диво знайомі. Цей довгий ніс із горбинкою. Ці добре окреслені губи…

Ватажок братства Кварку повільно повернув голову, хоч і не міг нас бачити, його губи ворухнулись:

- Мала?

Голос Василіска пронизав мене наскрізь, настільки був близьким та рідним. Він ніби їв мене очима крізь ту пов’язку.

- Пішли звідси, - потягнув мене за рукав Гадд. – Сама бачиш, яке він чудовисько.

А для мене вже не було ні сну, ні спокою.

Ми повернулись додому, повечеряли. Я не відчувала смаку їжі, відповідала невпопад, зависала, мов зламаний візор.

- Ти якась дивна сьогодні. Не захворіла? – з підозрою торкнувся губами мого чола Гадд.

- Просто боюся.

- Чого?

- Майбутнього.

- Я повернусь з перемогою, Меланіє. Не треба боятись.

Ми завершили наш вечір у спальні, та мені так і не вдалось повністю віддатись процесу. Думки набігали, немов хвилі на берег моря, лоскотали, будили, мучили.

Чому ватажок братства Кварку видається мені таким… близьким? Чому він назвав мене «Мала»? Він знав мене раніше? Він пізнав мене? Що пов’язувало нас?