Глава 41. Пропозиція руки та серця (1).

Вам колись робити пропозицію руки і серця, коли ви стояли перед одягненим чоловіком голою? З одного боку я боялась крізь землю провалитись від сорому, з іншого – намагалась зрозуміти, що відбувається. Я не дочула, можливо? Чи щось не так зрозуміла?

- І доки ти мовчатимеш, Меланіє? Я якось не так висловився?

- Я… Ти… Здається, у мене слухові галюцинації. Мабуть, через пережитий стрес…

- Тоді повторю, - долоні Гадда обхопили мої щоки, примушуючи дивитись на нього. – Я, ватажок Пекла, Гадд Змійович, пропоную тобі, Меланіє, руку, серце і що там ще до цього прикладається. М?

- Ти, певно, пошуткував?..

- Та чому ти так вважаєш?

- Ти не можеш зробити пропозицію дівчині з пробірки, дівчині без роду і племені, простій робітниці простої фабрики. Це не за правилами!

Я ж бо просиділа за візором не одну годину і трохи познайомилась із порядками цього світу. У братстві Пекла панувало кілька родин, представники яких займати керівні пости в управлінні, армії, бізнесі. Саме між такими родинами укладалися шлюбні домовленості. Звичні люди тримались свого прошарку. А штучні люди, вирощені з пробірок, зазвичай взагалі не вступали у шлюб і не створювали сім’ї, бо, як я зрозуміла, були стерильними, тобто не могли мати дітей.  А ще вони були, як правило, фригідними, і якщо мали партнера по сексу для зустрічей, то вже й добре.  І хоч сама я відчуваю себе іншою, та для усіх я залишаюсь людиною з пробірки. Гадд просто не розуміє зараз, що говорить. Напевно, це викид адреналіну та якесь шалене бажання оволодіти врятованою. А я, хоч тіло моє прохає іншого, повинна мати холодну голову і зупинити те, про що потім пошкодую. Потім, коли Гадд отямиться і скаже, що не може одружитись, коли вибере нову наречену.

- Ох, Меланіє…

- Тільки не кажи, що я не права. Я чудово розумію, що не підходжу ватажку Пекла.

- Це мені вирішувати…

- Суспільство не прийме такий шлюб.

- Меланіє, я – ватажок Пекла. І я встановлюю у братстві закони та правила. Я хочу, щоб ти завжди була поруч, і бачу, що подобаюсь тобі. То що має нас зупиняти?

Важко знайти слова, коли людина не хоче тебе слухати та розуміти.

- Подай, будь-ласка, комбінезон.

Одягнувшись, я відчула себе впевненіше. Гадд мовчав, аж поки ми зайняли місця за столом у вже звичній мені їдальні.

- Що їстимеш, Меланіє?

- Навіть не знаю, щось апетит пропав.

- Тоді пропоную червону ікру, багет та шампанське.

- Ми щось відмічаємо?

- Наші заручини.

- Ти знов про це?

- Добре, відмічаємо твій порятунок.

- Згодна.

Принаймні, шампанське виявилось не з тюбику. Я пригубила напій, у якому швидко здіймались догори дрібні бульбашки. Потім набрала ложечкою трохи маси, що мала означати багет, і трохи тієї, що називалась ікрою. Ні, не звикнути мені до такого.

- Дякую, Гадде…

- Облиш, Меланіє. Дякувати слід один раз, а не все життя. Я просто радий знов бачити тебе поряд.

- Я… теж.

- Меланіє, можеш дати мені чесну відповідь на одне запитання?