Глава 40. Маю вижити (2).

- Як ти? – кидає він на мене короткий погляд.

- Добре. Як завжди, ти з’явився вчасно, щоб врятувати мою дупу.

- Вода під ногами.

Я знайшла пляшку і припала до горлечка.

- Можеш пити, скільки хочеш. Ти не надто довго перебувала на спеці.

- Дякую, Гадде.

- За воду не дякують.

- За порятунок.

- Добре, що встиг…

- Не питаєш, яким чином я знов опинилась у пустелі?

- Здогадуюсь, - заскреготів зубами ватажок Пекла.

- Це Рікі…

- Хто б іще? Не розумію одного, як їй вдалось витягти тебе? Ти ж начебто не дурненька дівчинка, щоб довіритись тій, хто збирався прорідити тобі волосся.

- Це снодійне! Твоєї нареченої я навіть не бачила, до мене прийшла кухарка Ніна і запропонувала їжу. Я була вже голодна, тому погодилась. Ніна сказала, що це ти звелів нагодувати мене при потребі, я не мала причин не повірити! А потім, тільки-но завершила трапезу, як на мене навалився непереборний сон. Ледве до ліжка встигла доповзти. А більш нічого не пам’ятаю.

- Я міг тебе втратити!.. – Гадд однією рукою пригорнув мене до себе, іншою продовжуючи керувати змієм. – У мене немає кухарки Ніни. Слід провести розслідування, щоб виявити, хто допомагав Рікі. Повір, усі винні отримають покарання, я цього так не залишу.

- І Рікі?

- Найперша.

- Але ж вона, напевно, з якоїсь відомої сім’ї? Як сприймуть це люди? Тобі не зашкодить таке рішення?

- Рікі – донька головного лікаря усього Пекла. Звісно, її родина буде у шоці. Важко повірити батькам, що донька може вчинити таке. Вона розраховувала, що ворфині знищать і згадку про тебе, не залишиться й сліду. Гадала, що ніхто тебе не знайде, як з’явилась нізвідки, так і щезла. Коли б трапилось так, я навряд чи зміг би довести, що вона винна. Та, на щастя, ти жива. Ми знайдемо людей, що допомогли тебе викрасти, вони свідчитимуть проти Рікі, і вона буде покарана, як би там не підіймалась її рідня. Я – ватажок Пекла і моє рішення не може бути оскаржене.

- Гадаю, тобі слід бути м’якшим і… пробачити дівчину. Вона ж бо - твоя наречена…

- Вже ні, - процідив крізь зуби Гадд. – Такого вчинку я не пробачу. Подібних злочинів не відмічалось вже близько ста років. Якщо я залишу Рікі безкарною, це породить низку нових злочинів. Ні, я повинен зупинити зло у зародку.

Упс. Якось нехороше. Через мене розпалася пара. Та насправді я відчула полегшення.

- В принципі, ніхто ж не знає, що сталося. Можна не оприлюднювати…

- Меланіє, ти не об’єктивно сприймаєш реальність. Усі повітряні сили армії Пекла підняті на пошуки зниклої дівчини, тобто, тебе!

- О, ото та мошкара? Але… як же тобі вдалось розшукати мене?

- У якусь мить я ніби відчув твій страх і тоді вже чітко розумів, у якому напрямку слід рухатись.

- Так, я сильно перелякалась, побачивши ворфинь, що мчали по моїм слідам.

Гадд насупив брови:

- Уся сфера піднята на вуха. Рікі викрала тебе і мало не довела до загибелі. Таке не можна спустити з рук. Народ має знати, хто винен.

- Але ж все завершилось добре, я не постраждала. Принаймні, сподіваюсь, що покарання буде не надто суворим?

- А от чому ти захищаєш її? – перевів на мене здивований погляд Гадд.

- Мені незручно, що через мене ти втратив наречену… Поки я не з’явилась, у вас було усе гаразд.

- Навпроти, дуже добре, що Рікі виявила свою натуру до весілля. Нащо мені була б така дружина? Та я маю подякувати тобі, Меланіє!

- Гадаю, у братстві знайдеться чимало гідних дівчат на ролі твоєї нареченої.

Гадд кинув на мене якийсь дивний погляд.

- Поговоримо про це потім. Ми на місці.

 Металевий змій, розвертаючи своє довге гнучке тіло, вже йшов на посадку.

А потім повторювалась історія моєї першої появи у братстві. Гадд відвів мене до ванної, не пошкодував води і наполегливо намагався допомогти помитися, напевне сподіваючись на винагороду. Так, він врятував мене, аж двічі, та це не значить, що я маю відплатити йому власним тілом, як би мені цього не хотілося. Це не ті почуття, яких я прагну. Чудово розумію, що у ватажка Пекла немає майбутнього з робітницею фабрики по вирощуванню біомаси, якою він мене вважає. А бути грайкою на ніч я не згодна.

- Ні! Гадде, ні! – я була твердою та послідовною.

- Мийся тоді сама, - здався чоловік, закопиливши ображено губу та відвернувшись.

Я вимилась нашвидкуруч, перейшла до сушарні.

- Гадде, ти не міг би подати мені комбінезон?

- А ти впевнена, що він тобі зараз потрібен? – чоловік обернувся і просто з’їдав мене своїми чорними очима.

Усередині прокинулось бажання, яке довелось жорстко придушити.

- Гадде, не ображайся. Я дуже вдячна тобі за порятунок, але я б сама себе зневажала, коли б розплатись за це власним тілом.