Глава 40. Маю вижити (1).

Можна було б подумати, що щасливий порятунок, знайомство із ватажком Пекла – то лише маячня, викликана перегрівом організму, якби не два моменти. По-перше, білі сфери знаходились значно ближче, ніж минулого разу. По-друге, на мені був комбінезон і боти, що доводило, що Гадд мені не примарився, і я справді побувала в одній із Сфер братства Пекла.

Тоді якого дідька я знов опинилась за її межами?

Пробігшись спогадами по подіям, що відбулись з того часу, як я так само відкрила очі серед безмежного та безлюдного простору, я здогадалась, що цього разу причиною мого нещастя являється ніхто інший, як наречена Гадда, Рікі. Вона ж обіцяла, що доведеться пожалкувати. От і помстилася. Нікому іншому шляху я не переходила. Їй, до речі, теж, бо відмовила Гаддові. Але ж вона цього не знає і впевнена, що я його чергова коханка. Зрозуміти дівчину можна: такий наречений завидний – ватажок Пекла. От вона і боїться втратити своє щастячко. Та мене її страждання не обходять.

Зараз головне – вижити. Я піднялась, похитуючись, обтрусилась. Прислухавшись до відчуттів, зрозуміла, що тіло моє почувається досить таки комфортно, видно, комбінезон якимось чином захищає від спеки. Постраждала лише голова. Думки плутаються, очі забило піском, бо сьогодні на відміну від минулого разу відчувається вітерець. Пісок хрумтить і на зубах. Губи пошерхлі та запалені.

Натягла на голову капюшон, який досі висів на шиї комірцем-хомутом. Капюшон закривав голову і спереду його теж можна було підняти по самі очі. Тепер я від спеки більш-менш захищена. Слава винахідникам чудових комбінезонів! Завдяки цьому я зараз знаходжусь у значно кращому становищі, ніж минулого разу.

Крім того сфери знаходяться ближче і у мене є реальні шанси дійти до них. Правда, я навіть не уявляю, належать вони братству Пекла чи якомусь іншому. Та, як би там не було, усередині живуть люди і я зможу попрохати допомоги. Про те, що сфери можуть бути такими, що не достукатись, воліла не думати. Може, десь є двері із дзвіночком, може, прозорі вікна, може, вартових зустріну. Та й більший шанс, що хтось з будь-якого приводу «визирне» назовні.

На місці залишатись однаково не можна, бо не маю ні води, ні їжі із собою, та й кляті п’явки, як там їх, ворфині можуть нагодитись. А від них не захистить навіть таких гарний комбінезон – згадала я, як плавилось скло кабіни летючого змія під дією їхньої кислоти. Здригнулась від спогадів.

Вперед і якомога швидше.

Я вибрала курс на найближчу сферу і рушила до неї широкими кроками. Відмітила, що над білим «грибочком» метушиться «мошкара». Цікаво, що воно? Хочеться вірити, що то не небезпечні п’явки, а якісь літаючи апарати, якими керують люди. Здається, їхній рух не нагадує плавний стрімкий політ гнучких ворфинь. Здається…

Близько години руху по досить нерівній поверхні мене майже  не втомили, але я так зосередилась на меті дістатися сфери, що втратила пильність. Давно слід було озирнутись, а я зробила це лише коли зупинилась витягти камінець, що потрапив до ботинку. Безшумно ковзаючи під хмарами мене наздоганяли ворфині! Серце стрепенулось від жаху і я побігла, мало не падаючи. О, ні! Сфера ще надто далеко, а хижаки надто близько!

Та з боку білого «гриба» у мій бік вже летіла чорна точка, і я на всі сто була впевнена, що це металевий змій Гадда. Гонитва перетворилася у змагання: хто перший добереться до Меланії, п’явки чи ватажок Пекла. Вони були ближче. Він рухався швидше. На користь зіграло те, що я не стояла на місці, а мчала з усіх сил, скорочуючи відстань між мною та летючим змієм. Широко розмахуючи руками та перестрибуючи через перешкоди я «воювала» за своє життя. На ворфинь навіть не озиралась, щоб не гаяти дорогоцінні секунди, та чудово розуміючи, що будь-яка мить може стати останньою.

І ось переді мною вже ковзає, гальмуючи, дивний літальний апарат, так схожий на казкового змія. Прозора півсфера підіймається, та чомусь пілот не поспішає вискакувати та рятувати мене.

- Пригнись! – чую я знайомий голос, майже падаю на пісок і бачу, як із «морди» змія вириваються тугі струмені, пролітають над моєю спиною і збивають ворфинь, що вже були на підльоті до здобичі, тобто, до мене.

Таки не вдається втриматись на ногах – і я падаю, кілька разів перекочуючись через голову. І тут мене підхоплюють міцні чоловічі руки.

- Гадд!

- Меланіє!

Ватажок Пекла тримає мене однією рукою під сідниці, іншою – за спину і на мить притуляє до себе, так ніжно, так приємно. Моя голова – на його плечі, його голова – на моєму. Хочеться плакати від щастя. Та наступної миті Гадд вже несе мене до металевого змія, закидає до кабіни, застрибує сам і швидко здіймає змія у повітря.

А я плачу беззвучно, плачу від полегшення, від відчуття захищеності, від радості, що Гадд встиг, що він не байдужий до моєї долі.