Глава 39. Пережиток минулого (2).

Гадд пішов по своїх справах, мабуть, готуватися до війни, а я зависла перед блакитним екраном. Візор й справді виявився чудовим винаходом, який давав можливість подивитись художні чи документальні фільми, послухати концерти, пограти у різні ігри, та мене цікавила історія цього світу й сьогодення, що склалося. І, чим більше я занурювалась у інформаційне поле, тим ясніше розуміла, що світ навколо абсолютно чужий для мене.

Тоді звідки я? Клята пам’ять не поспішала зробити підказку.

Не знаю, скільки часу минуло, та живіт почав нагадувати про себе незадоволеним буркотінням. Ну, от, про мене знов забули. Кому потрібна полонянка з незрозумілим минулим, замкнута у чотирьох стінах? Пропадай тепер з голоду. Та серйозно розсердитись на Гадда я не встигла. Двері відчинились і на порозі показалась незнайома мені жінка середніх років.

- Добридень, шановна! – поздоровкалась вона. – Я – кухарка, Ніна. Наш ватажок, як завжди, затримується, та він наказав погодувати вас при потребі. Щоб б ви бажали на обід?

Молодець, хоч потурбувався про мене! Так, і що б я їла? Перед очима виникли шматочки м’яса на металевих штирях, навіть здалось, що ніс мій чує божественний аромат. У голові виникло слово «шашлик».

- Шашлик, - озвучила я.

- Не зрозуміла? – запитально схилила сиву голову жінка.

- Принесіть смажене м’ясо, картопляне пюре та овочевий салат. І сік манго.

- Зараз буде, - жінка кивнула і зникла, двері за собою зачинити не забула.

Може, коли принесе обід, захопити її у полон, прив’язати до стільця і втекти? І куди? Я відкинула дурну думку, що відвідала порожню голову. Мені нема куди дітись у цій сфері, тим паче небезпечно сферу залишати. Я не маю родичів чи друзів. Єдиний, на допомогу кого я можу сподіватись – це ватажок Пекла, і дурнею було б тікати від нього. Тому я вимкнула екран і слухняно почекала, поки жінка принесе їжу. А ось і вона!

Ніна поставила на стіл тарілку з трьома купками та склянку із соком.

- Приємного апетиту, шановна. Я зайду пізніше, щоб забрати посуд.

- Дякую, дякую! – мені не терпілось приступити до трапези, бо живіт вже буркотів не по-дитячому. – Та-ак… Ось це, темненьке, гадаю, мій шашлик. Зелененьке - то салат. А картопляне пюре майже таке, яким і повинно бути.

Звідки я знаю, яким воно повинно бути?

Я із задоволенням приступила до обіду. Здається, починаю звикати до страв у вигляді пюре. Якщо очі заплющити, то ще й нічого. Жувати не потрібно…

Я швидко справилась із їжею, запила усе соком манго і раптом зрозуміла, що хочу спати. Але я гадала, що виспалась добре, і збиралася зараз посидіти ще коло блакитного екрану. Ще чимало є такого, що мала б прояснити. А, нехай. Сподіваюсь, на це час ще буде. А коли хочеться спати – слід йти назустріч власному організму. Гадаю, йому дісталось останнім часом. Мабуть, то вилазить хронічний недосип.

Я ледве доповзла до ліжка і поринула у дивний сон без сновидінь ледь торкнувшись подушки. Важкий сон, ніби пливу у якомусь тісному просторі і не можу ворухнутись. Здавалось, до чуються чужі голосі, немов пробиваються крізь товстий шар вати, і тому їх не розібрати. Здавалось, що торкаються мого тіла чужі руки, що несуть кудись. Та не вдавалось прокинутись, ніяк не вдавалось прокинутись. А потім і зовсім мою свідомість поглинула темрява.

Разом із свідомістю повернулося відчуття спеки. Та що ж воно так спекотно? І незручно, і усе тіло болить. Спочатку ж здавалося, що ліжко досить зручне і м’яке.

А коли я розплющила нарешті очі, то здалось, що у мене дежавю. Важкі темні хмари клубочать над головою. Твердий кам’янистий ґрунт вже надавив синці на тілі. Гаряче повітря опалює легені. Губи пошерхли і здається, що лопнуть, варто лиш трохи поворушити ними. А навколо – пустеля. З потрісканої землі місцями визирає каміння, а подекуди довгі піщані коси перетинають її. А вдалині видніються білі «шляпки грибів».

Я знов одна однісінька серед безмежного простору чужого світу.