Глава 38. Міллі ЕК36В48РН859… (2)

 На порожньому столі була закріплена якась довга панелька без якихось знаків і більш нічого. І як можна сидіти у чотирьох стінах без ніякої роботи, без книги у руках? Це ж справжнє знущання! Навіть вікна немає! Це, що, тюремна камера? Втім, у кімнатці було дуже чисто, майже стерильно, стіни та стелю вкривало гарне покриття фіолетового відтінку, підлога злегка пружинила під підошвами, а меблі виглядали ніби тільки-но з якогось модернового магазину. У кутку стояла ціла упаковка пляшок з водою. Я поставила одну коло узголів’я ліжка та лягла прямо на ковдру. Звісно, у голову почали лізти думки, намагання згадати хоч що-небудь, аж поки скроні заболіли. Я потерла їх і спробувала викинути з голови усе зайве. Заплющила очі, розслабилась. Здається, і спати хочеться, бо невідомо, скільки часу я провела, бредучи кам’яною пустелею без сну. Замість думок пам’ять принесла відчуття. Сильні чоловічі руки пестили тіло, наполегливі впевнені губі зминали мої, гарячі та трепетні… О, боги! Відчуття були такими сильними, що я скрикнула і розплющила очі.

Нікого. То лише проблиски пам’яті грають зі мною. Напевно, то руки і губи Гадда, бо ясно відчуваю, що знаю його давно і він мені до вподоби. Одного не можу зрозуміти: чому він каже, що не знає мене? Питання, питання… Амнезія – то погана подруга.

Я кілька разів пробувала заплющити очі – і щоразу відчуття повертались, розпалюючи та бентежачи, аж поки стомлений організм примудрився заснути.

Збудив мене шурхіт дверей, що відчинялися. Я аж підскочила з ліжка, та одразу ж заспокоїлась, бо це був Гадд.

- Бачу, ти вже відпочила, Меланіє? Щось згадала?

- Тебе.

- ???

- Я відчуваю, що добре знаю тебе. Мені знайомий кожен рух, поворот голови, твоя посмішка, твій голос, сміх, усі жести…

- Це… маячня. Такого не може бути, бо я пам’ять не втрачав. Вперше я побачив тебе серед кам’янистої пустелі.

Я сумно покивала головою.

- Ти мабуть вже зголодніла? – Голос Гадда звучав співчутливо. - Ходімо до їдальні, заодно поговоримо.

У їдальні я вибрала гриби тушковані, багет, та печінку індика. Все це тепер сумними купками лежало у мене на тарілці. Начебто і смак приємний, та як же хочеться справжньої їжі! Усередині зріє впевненість, що я ніколи не працювала на фабриці біомаси. Але й серед зелених, у братстві Дерева я себе не бачу. Цей світ взагалі видається чужим, незвичним, неправильним навіть. Але тоді хто я і звідки? І чому так схожа на Міллу номер якийсь там? І де поділася справжня працівниця фабрики? Голова знов заболіла і я повернулась до Гадда.

- Дякую. Дуже смачно.

- Справді? Вигляд у тебе кислий.

- Не надто радісно жити у темряві заручницею власної пам’ті. Та ще й під замком…

- То заради твоє ж безпеки.

- Хм… А я відчуваю себе злочинницею. Ти ж саме нею мене вважаєш?

Гадд пожував губами, ніби роздумуючи над відповіддю:

- Я навідав сьогодні Сферу 16, побував у гуртожитку, де ти жила, поспілкувався з сусідами, з колегами та керівництвом. Ні у яких незаконних зв’язках ти не помічена. Та навіть ніхто ніколи не жалівся на тебе за надмірний шум чи сварки. Здається, ти майже ні з ким і не спілкувалась.

- Ідеальна шпигунка, - з іронією мовила я.

- На фабриці немає нічого секретного, щоб була потреба засилати шпигунів. Та й сканер виявив, що ти не брешеш. Ти справді втратила пам’ять.

- О, мене й на детекторі брехні вже перевірили? Яка оперативність!

- Ти дивно говориш і  мені щодалі все сильніше хочеться розібратись у твоїх таємницях.

- Можна мені ще мангового соку?

- Звісно, - Гадд сам вичавив мені вміст тюбику у склянку і продовжив. – Ще є добрі новини. Наші вчені остаточно закінчили  свою роботу і тепер можуть знищити кварковий перетворювач. Тепер справа за армією…

Я зблідла:

- То буде війна?!

- Нікуди від цього не подінешся, я ж казав.

- Війна – то зло! Напевно, ви використаєте якусь страшну зброю, яка знищить безліч невинних людей та ще й на століття залишить заражену землю…

- Ти маєш на увазі зброю масового знищення? Меланіє, світ відмовився від атомних, ядерних, нейтронних бомб ще тисячу років тому. Ми маємо зараз світлову та лазерну зброю, та то інше. Намагатимемось захопити перетворювач малою кров’ю.

- І все ж краще було б владнати все дипломатичним шляхом.

- Братство Кварку не йде на перемовини! Досить цих порожніх розмов, Меланіє! – ухопив мене за кисть ватажок Пекла.

Тут двері їдальні розчахнулись, вдаривши по стіні, і на порозі з’явилась розлючена жінка із криком:

- Тепер я все розумію!