Глава 37. Проблеми нового світу.

Це вродливе обличчя мені точно знайоме! Кожен порух, як він ставить губи, розмовляючи, як трохи мружить ліве око, як здвигає головою. Здається, я провела багато часу, спостерігаючи за ним, спілкуючись із ним. Як може таке бути, що він не впізнає мене? Це ж я пам’ять втратила, а не він!

Гадд із явною насолодою релаксує у ванні, а я поглядаю на нього скоса, бо тільки-но сердилась, щоб він не дивився на мене.

Як дивно! Все навколо здається чужим, незнайомим, все, окрім мого рятівника. Звідки я його так добре знаю? Чому, пам’ять, ти не дозволяєш мені згадати? Я спересердя навіть ляснула себе по лобі, та спогадів це не додало.

Сушарня вимкнулась. Тіло моє було абсолютно сухим і виглядало доглянутим. Навіть волосся само собою лягло, не потребуючи гребінця. Оце технології!

- Тут є десь дзеркало? – запитала я, нарешті маю побачити, як сама виглядаю.

- Натисни кнопку зліва, - підказав Гадд.

Я натиснула і стіна позад сушарні перетворилась у дзеркало. Переді мною стояла гарна фігуриста молода жінка років двадцяти – двадцяти п’яти на вигляд, не більше. Обличчя було знайомим і мені воно подобалось. Волосся лежало, неначе після укладки. Так, це, дійсно, я.

Через відображення помітила, що й Гадд за мною спостерігає. Ну і.. Гадд. Втім, зараз це мене вже не так бентежило. Я добре виглядаю, нема чого соромитись. Лише губа, що лопнула, ще не зажила. Та, боюсь, ніхто мене цілувати не збирається. І я зітхнула.

- Одяг он, - тицьнув пальцем ватажок Пекла.

Я узяла до рук бузкового кольору комбінезон.

- А… білизна? Маю вдягати оце на голе тіло?

- Про що ти? Так важко тебе зрозуміти…

- Ну… Можна десь узяти трусики та бюстгальтер? – показала я на собі.

Чоловік хмикнув:

- Так, колись таке щось носили. Але зараз немає ніякої потреби. Смарт-комбінезон сам займається очисткою тіла, заряду вистачає на тиждень. Здається, ти надивилась історичних фільмів і плутаєш тепер прочитане з реальністю.

Я знов зітхнула і почала одягатися. Комбінезон сів, мов на мене шитий навіть не так, він сам зменшив довжину рукавів та брюк, лягаючи по фігурі. Дуже зручний та приємний для тіла. До нього прикладалися боти на товстій підошві. Тепер, коли я привела себе до ладу, слід дізнатися, хто ж я така, та що на мене чекає.

- Гадде, ти казав, що маєш здогадки щодо мене? – я намагалась не дивитись на чоловіка, що купався, хоч це було і важко.

- Так, думаю, що ти з зелених, з братства Дерева, бо повсякчас згадуєш рослинність. Місцеві таке бачили хіба що на екранах візорів.

- Братство Дерева? На жаль, це ні про що мені не нагадує… Я б хотіла хоч у загальних рисах дізнатися про світ, що мене оточує…

- Добре, зараз я розповім тобі коротко історію, - Гадд вже перебрався до сушарки і його чудове тіло знов притягувало мій погляд.

- Чудово! – зраділа я. – Тільки, якщо можна, я б хотіла сперш поїсти. Ти ж не для того врятував мене, щоб заморити голодом?

- О, пробач. Не подумав. Зараз поведу тебе до їдальні.

Невдовзі ми опинилися за квадратним столом у кімнаті, де одна стіна була схожа на величезний холодильник із віконцем посередині та пультом.

- Що їстимеш, Меланіє?

- А що є? – навіть уяви не мала, яка тут може бути їжа.

- Тоді… курячий суп, котлету з картопляним пюре та помідором і… яблуко.

Гадд понатискав кнопочки на пульті і у віконечко випала купа тюбиків на кшталт  зубної пасти.

- Це що? – витріщила я очі, коли він виклав усе переді мною на таріль.

- Дивись на малюнки, - тицьнув пальцем чоловік. – Ось це – курячий суп, це – котлета. Ось яблуко.

Він повернувся до пульту, щоб замовити собі тюбиків, потім сів навпроти мене, вичавлюючи собі на тарілку різнокольорову пастоподібну масу:

- А мені подобається червона риба з авокадо, пюре з батату та манговий сік.

Еге ж, мабуть, ота блідо-рожева купка – то риба, зелена – авокадо, а оранжева – батат? Я обережно вичавила у глибоку тарілочку курячий суп. Виявився це суп-пюре, який до того ж розігрівався у процесі видавлювання. На смак досить приємний, але я полюбляю шматочок курочки розжувати, картоплинку виловити, лапшичку. Втім я була настільки голодною, що не до переборів.

- А чому їжа у такому вигляді? – запитала обережно.

- Звичайний вигляд, - Гадд швидко наминав різнокольорову пюрешку.

- Я б воліла шматочок цілого помідорчика, - мовила я, видавлюючи червоне пюре поруч із темно-коричневим пюре, що мало означати котлету, та кремовим, що таки нагадувало картопляне.

- Твої слова ще більше підтверджують, що ти з братства Дерева. Лише зелені могли вживати помідор у його первинному, натуральному вигляді.

- Хіба у вас не вирощують фрукти та овочі?

 - Ні, ми пішли іншим шляхом, вирощуємо одразу біомасу, якій потім можна надати будь-якого смаку. Хіба це не зручно?

- Можливо, але важко навіть уявити, що це – яблуко, - я вичавила на блюдце зеленкувату масу із тюбика. – Закриваю очі і бачу великий запашний плід, відчуваю, як зуби занурюються у його соковиту м’якоть…