Глава 36. Ватажок братства Пекла.

- Пошукай там, унизу...

- Що? – здається, я задумалась і не почула, що говорить мій рятівник.

- Воду пошукай там, унизу.

- А-а,… - Намацала під ногами пляшку і припала до горлечка, жадібно ковтаючи життєдайну вологу.

- Багато одразу не пий, - застеріг чоловік. – По ковточку.

Втриматись було важко, та він правий. Я змочила край рукава, щоб витерти обличчя.

- Так хто ти така і як опинилась одна однісінька перед зграєю ворфинь? – кинув на мене короткий погляд рятівник, намагаючись не надто відволікатись від керування летючим змієм.

Я зрозуміла, що то ворфинями він називає п’явок. А от відповісти рятівникові я не маю чого.

- Я не знаю…

- Чого ти не знаєш?

- Не знаю, хто я, не знаю, звідки.

Чоловік недовірливо хмикнув.

- То як я можу привести тебе до братства? Ти ж можеш виявитись ворогинею!

Ото так. Я схитнула головою і зробила ще один ковток води:

- Тоді викинь мене просто зараз.

Незнайомець хмикнув.

- Не для того ж я тебе рятував від ворфинь, щоб спустити зараз униз головою на каміння.

- Тоді прийми той факт, що я втратила пам’ять. Щоправда, я сама й досі ще не можу повністю прийняти цього.

- Не може ж бути, щоб ти нічого не пам’ятала. Ти досить розумно розмовляєш. Повинно бути хоч щось…

- Хіба що ім’я. Здається, мене звуть Меланія. Тобі це про щось говорить?

Незнайомець похитав головою.

- Ні. Що ж, познайомимось. Я – Гадд. І, ким би ти не була, маєш знати, що я – ватажок Пекла.

- Не знаю, та прийму до уваги. До речі, спасибі, що витяг мою дупу з тієї халепи, куди я втрапила. Я могла загинути…

- Не «могла», а загинула б напевно. Достатньо було б однієї ворфині, а не цілої зграї. І все ж… Все це дуже і дуже дивно.

- Ще б не дивно, - здвигнула я плечима, ковтаючи та ковтаючи потроху воду, поки та не скінчилася. – І що ж далі?

- Ще не знаю, - Гадд зробив крутий віраж над білою сферою, яка здалеку здавалась мені схожою на шляпку гриба, частина її відсунулась, пропускаючи усередину змія, він залетів і застиг в очікуванні. Частина сфери стала на своє місце. Я навіть не уявляла, яка ж вона величезна, та сфера! Невеликою здавалася лише тому, що була надто далеко. Я ніколи не дійшла б сама. Яке щастя, що так вчасно з’явився цей Гадд і врятував мене від хижих ворфинь!

Я відчула таку слабкість у ногах, що не змогла й поворухнутись. Мабуть, це були наслідки пережитого стресу, та й втома вдавалась взнаки.

Побачивши мої марні потуги піднятися, Гадд знов підхопив мене на руки і витяг з кабіни.

- Ласкаво просимо до братства Пекла, якщо, звісно, ти з добром, - мовив, розглядаючи моє стомлене обличчя. – Дуже сподіваюсь, що я не приніс до рідного дому живу бомбу.

Ой, а як я сподіваюсь на це. Важко жити, нічого не пам’ятаючи. Що, коли я, і справді, ворогиня для мого рятівника та його братства? Ні, не може такого бути. І я знесилено заплющила очі. Коли досі трималась на адреналіні, то тепер сили покинули мене зовсім.

Я лише відчувала, що мене стискають міцні чоловічі руки, несуть кудись. Змогла розплющити очі лише, коли моє тіло огорнула тепла водиця. Я лежала у простенькій, але довгій, на все тіло, ванній, а мою голову підтримувала рука мого рятівника. Друга його рука обережно мила мочалкою моє тіло. Звісно, абсолютне голе тіло.

Я смикнулася, поринувши у воду з головою і мало не захлинувшись. Добре, що руки мого рятівника швидко потягли мене на поверхню. І все ж я продовжувала видиратись:

- Залиш мене! Як ти посмів мене роздягнути?! Я ти міг мене торкатися?!

- Ну, звиняй, що я тебе врятував, Меланіє. Так, довелось власноруч роздягати тебе та мити, бо ти втратила свідомість і сама була не здатна на це.

- Невже у братстві не вистачає жінок?!

- А я не хочу, щоб тебе хтось бачив, поки я не з’ясую, хто ти така. Мені не потрібні зайві питання та домисли. Бачиш, Меланіє, навряд чи когось порадує, що я притягнув у нашу домівку невідомо кого.

-Я не бажаю нікому зла!..

- Ти можеш казати, що завгодно. Ніхто не знає, де ховається правда.  І не можу зрозуміти, у чому проблема? Що з того, що я побачив твоє тіло? Ти ніби народилася тисячу років тому, коли це вважалося за сором!

Тисячу років тому…

- Який зараз рік? – вирвалось саме собою запитання.

- Ти й цього не пам’ятаєш? Три тисячі двадцять третій.

Це число нічого мені не говорило, хоч і здавалося чужим та неймовірно далеким. А ще мені марилось, що ота гола пустеля – це неправильно. Перед очима ставали зарості буйної зелені, величні дерева, квітучі кущі, шовкові трави під ногами.

- Куди ж поділася уся рослинність?.. – прошепотіла я наче сама до себе. – Яке ж безрадісне майбутнє…