Глава 35. Пробудження (2).

Не знаю, скільки часу я вже рухаюсь, та білі куполи не стають ближчими. Можливо, мені тільки здається, що я вже довго йду? Відчуття можуть бути досить суб’єктивними. До того ж, нічого не міняється. Небо все таке ж, сонця, по якому можна було б якось орієнтуватися, не видно за товщею хмар. Відчуття спраги тільки підсилюється, та йому не можна довіряти. Та й спека не спадає. Я сподівалась, що настане ніч та принесе бажану прохолоду, але поки що ніщо не говорить про її настання. Може бути таке, що тут немає ночі?

Якщо спочатку я рвонула уперед із завзяттям та надією, то зараз вже ледве плетуся, перечіпляючись за власні ноги. Так хочеться знайти хоч якесь укриття, хоч трохи перепочити, та зась. Ніде і нічого. Тому краще не зупинятись, а рухатись вперед, поки… Поки не впаду без сил. Так і загину тут, без роду-племені, ніхто, нічия, нікому не потрібна. А хочеться жити. Хочеться кохати…

Дивно, що у такий час, коли слід думати лише про виживання, я думаю про кохання. Здається, було у моєму житті щось величне, казкове, неймовірне, те, що продовжує існувати попри все. Те, що не знає перепон, що не підкоряється ні часу, ні простору… Відчуваю, що кохаю до безтями, кохаю понад усе!..

Кохаю і навіть не знаю кого? Від гіркоти починаю нервово сміятися, незважаючи на те, що лопаються сухі губи і тече по підборіддю кров. Кров. Мені не можна зараз втрачати й краплини вологи, злизую її, придавлюю долонею рота, щоб зупинити кровотечу. Уявляю, який зараз маю вигляд страхітливий. Хтось би побачив – злякався. І тут підіймаю очі, розуміючи, що щось таки у цьому непорушному світі змінилося.

У небі з’явились якісь довгі темні п’явки розміру мабуть величезного, бо вони ще далеко, але виглядають досить таки великими. Звиваючись, летять під хмарами, викликаючи холод у серці. Підозрюю, що це не невинні божі створіння, а небезпечні тварі. А в мене немає ніякої зброї, щоб відбитися. І заховатись нікуди. Єдине, що мені доступно, це спостерігати за летючими п’явками, за їхнім незворотнім наближенням. І любуватися бездоганно вивіреними рухами.

Зосередившись на п’явках, я не помітила, звідки узялась ще одна дійова особа. На фоні фіолетового неба це видавалося чорним змієм з блискучими боками, що теж рухався у мій бік. Він був значно більшим за п’явок, могутнішим, величнішим і ним я дійсно залюбувалась. Чомусь видалось, що я знаю його цілі віки, що він – частина мого буття.

Тільки коли змій наблизився, почав опускатись і загальмував, трохи не доїхавши на пузі до мене, я зрозуміла, що він не живий. Це виявилась якась дивна летюча машина. Попереду виднілась велика округла скляна кабіна, а довге металеве тіло змія дивним чином мало змогу звиватися, рухаючись у повітрі. Із замиранням серця я чекала продовження. Чого чекати мені від металевого змія, добра чи зла. На допомогу мені прилетів він чи на погибель? Втім, від мене вже нічого не залежить. Навіть коли той, хто ховається зараз усередині змія, захоче мене вбити, мені нікуди не дітись. І все ж здавалося, що небезпеки не відчувається. Точніше, вона відчувалася, але не з боку змія, а з боку п’явок, що неминуче наближувались.

Секунди неначе розтягнулися до нескінченності. Минуло кілька ударів серця, поки скляна півкуля відкинулась, немов капюшон, і з кабіни вистрибнув високий чоловік у блискучому чорному комбінезоні, що закривав його тіло повністю, крім очей. Пам’ять нічого не підказувала, хоч шосте почуття волало, що він мені знайомий, давно знайомий, і я не маю його боятися.

Незнайомець наблизився і я замилувалась його чорними живими очима, що ніби пронизували наскрізь. Напевно, він мені знайомий. Можливо, навіть той, до кого відчуваю неймовірне по силі кохання. Він прийшов за мною! Знайшов мене, щоб врятувати!

Та мої сподівання вбило запитання:

- Хто ти?

Той, хто прилетів на змієві, не знає мене? Не впізнає?

- Я-а… – губи від поруху знов тріснули і цівка крові заюшила підборіддя.

- Потім, - чоловік зиркнув на небо, звідки наближувались чорні в’юнкі стрічки п’явок. – Зараз слід тікати.

Він підхопив мене, мов пушинку, і у кілька стрибків повернувся до свого незвичного літаючого засобу, закинув мене до кабіни, заскочив сам. Ледве скляна півсфера стала на місце, як у неї врізалась перша п’явка. Не розбилася, зашипіла, випускаючи слину, яка, потрапивши на скло чи з чого там була зроблена кабіна, почала роз’їдати його. Ого! Нічого собі!

А незнайомець швидко натискав кнопки та пересував важелі на пульті управління. Летючий змій здригнувся і зрушив з місця, за кілька миттєвостей він вже мчав попід хмарами. Чоловік знов щось натиснув і назовні вилетіло кілька струменів води, ні, не води, мабуть, якось небезпечної рідини, бо вони змили п’явку, що тиснулась до скла. Вона аж підскочила від болю, зсунулась і впала униз. Крізь прозору сферу мені добре було видно, як її подруги повернули і женуться за нами. Та зі швидкістю змія їм, на щастя, було не рівнятись. До того ж він «виплюнув» з-під хвоста якусь рідину. Кілька п’явок, на яку вона потрапила, рухнули додолу. Інші поступово відставали. Тільки зараз я змогла полегшено зітхнути. Страшно й уявити, що чекало на мене, коли б не несподіваний рятівник. І, хоч він не впізнав мене, а я й досі не бачила його обличчя, впевнена, що нас пов’язує з ним щось.

Я дивилась на його струнку фігуру у чорному комбінезоні, як спритно він лавірував, стоячи коло пульту, і на серці у мене ставало тепло…