Глава 35. Пробудження.

Я жива.

Груди мої здіймаються, роблячи рваний болючий вдих, а серце у грудях стукотить. Чому у мене залишилося враження, що тільки-но я померла? Не знаю. Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю. Голова крутиться неймовірно, та я підіймаюсь на ліктях, озираючись. Спека, неймовірна спека. Я лежу на кам’янистій землі, місцями вкритій довгими пісочними дюнами, немов його ганяли вітри. Навколо мертвий світ, принаймні, видається таким, бо ні деревця, ні пташини, ні травини…

Де я?  

Чому я не в змозі нічого згадати? Слова з’являються у мізку самі собою, коли я дивлюсь навколо. Це – небо, воно похмуре, фіолетове з яскравими оранжевими прожилками, що виникають у розривах щільних хмар. Це – повітря, яким я дихаю, важке, з якимось металевим запахом. Вдалині видніються блискучі білі куполи, мов виткнули свої шляпки після літнього дощу гриби. Та все ж вони не видаються живими. Що воно таке?

Та найбільше мене тривожить навіть не те, що не впізнаю навколишній світ, а те, що не пам’ятаю, хто я. Хто я? намагаюсь поритися у пам’яті, та вона зустрічає мене лиш темрявою. Я навіть імені свого не знаю! Ні, крізь темряву забуття просочується щось схоже на… Мала… Мила… Меланія.

Так, я – Меланія. Це єдине, що я можу стверджувати. Але хто я така, звідки, чому опинилась одна однісінька у цьому дивному місці? Коли починаю напружуватись – болить голова, і я кидаю марні спроби.

Слід думати, як вибиратись, що робити й куди йти. Шансів вижити, як я розумію, в мене небагато. Бо вже хочеться пити, губи шерхнуть, а я не маю із собою ніяких речей, ні їжі, ні води. Як я могла потрапити у таку халепу? Яким чином я опинилась на безлюдді? Чи мене навмисне хтось закинув, аби загубити? Невже немає людей, яким не байдужа моя доля, які б мене шукали, прагнули допомогти?

Прислухалась до відчуттів. Здається, такі люди повинні бути. На якомусь іншому рівні сприймаю тепло, турботу, любов. Так, любов. І свою любов у відповідь. Але до кого? Тіло… тіло пам’ятає обійми, доторки, але нічиє обличчя не постає перед очима. Не можу згадати риси того, кого кохаю, і від цього стає просто страшно.

Та сидіти тут і плакати від неспроможності згадати хоч щось я не буду. Маю рухатись, поки вистачить сил, до останнього кроку, до останнього подиху. Встала, похитуючись, ще раз оглянула краєвид. Йтиму у той бік, де видніються дивні «шляпки грибів». Далеко, дуже далеко. Чи дійду? Не знаю. Йтиму…

З кожним кроком рухи мої стають певнішими, ніби заново вчусь ходити. І все б нічого, коли б не хотілося так пити. Скільки там людина може прожити без води? Пам’ять підказує, що все залежить від температури повітря. Коли б було прохолодно і не потрібно активно рухатись, то днів десять, а то й більше. Коли ж спека сягає тридцяти п’яти градусів і вище, то не більше двох днів. Чи вистачить мені сил дістатися до білих куполів? Маю сподівання, що там зустрінуться люди.

І ще цікаво, чому пам’ять підкидає мені певні цінні відомості, але вперто тримає за сімома замками власні спогади?

*       *      *

Не знаю, скільки часу я вже рухаюсь, та білі куполи не стають ближчими. Можливо, мені тільки здається, що я вже довго йду? Відчуття можуть бути досить суб’єктивними. До того ж, нічого не міняється. Небо все таке ж, сонця, по якому можна було б якось орієнтуватися, не видно за товщею хмар. Відчуття спраги тільки підсилюється, та йому не можна довіряти. Та й спека не спадає. Я сподівалась, що настане ніч та принесе бажану прохолоду, але поки що ніщо не говорить про її настання. Може бути таке, що тут немає ночі?

Якщо спочатку я рвонула уперед із завзяттям та надією, то зараз вже ледве плетуся, перечіпляючись за власні ноги. Так хочеться знайти хоч якесь укриття, хоч трохи перепочити, та зась. Ніде і нічого. Тому краще не зупинятись, а рухатись вперед, поки… Поки не впаду без сил. Так і загину тут, без роду-племені, ніхто, нічия, нікому не потрібна. А хочеться жити. Хочеться кохати…

Дивно, що у такий час, коли слід думати лише про виживання, я думаю про кохання. Здається, було у моєму житті щось величне, казкове, неймовірне, те, що продовжує існувати попри все. Те, що не знає перепон, що не підкоряється ні часу, ні простору… Відчуваю, що кохаю до безтями, кохаю понад усе!..

Кохаю і навіть не знаю кого? Від гіркоти починаю нервово сміятися, незважаючи на те, що лопаються сухі губи і тече по підборіддю кров. Кров. Мені не можна зараз втрачати й краплини вологи, злизую її, придавлюю долонею рота, щоб зупинити кровотечу. Уявляю, який зараз маю вигляд страхітливий. Хтось би побачив – злякався. І тут підіймаю очі, розуміючи, що щось таки у цьому непорушному світі змінилося.

У небі з’явились якісь довгі темні п’явки розміру мабуть величезного, бо вони ще далеко, але виглядають досить таки великими. Звиваючись, летять під хмарами, викликаючи холод у серці. Підозрюю, що це не невинні божі створіння, а небезпечні тварі. А в мене немає ніякої зброї, щоб відбитися. І заховатись нікуди. Єдине, що мені доступно, це спостерігати за летючими п’явками, за їхнім незворотнім наближенням. І любуватися бездоганно вивіреними рухами.

Зосередившись на п’явках, я не помітила, звідки узялась ще одна дійова особа. На фоні фіолетового неба це видавалося чорним змієм з блискучими боками, що теж рухався у мій бік. Він був значно більшим за п’явок, могутнішим, величнішим і ним я дійсно залюбувалась. Чомусь видалось, що я знаю його цілі віки, що він – частина мого буття.

Тільки коли змій наблизився, почав опускатись і загальмував, трохи не доїхавши на пузі до мене, я зрозуміла, що він не живий. Це виявилась якась дивна летюча машина. Попереду виднілась велика округла скляна кабіна, а довге металеве тіло змія дивним чином мало змогу звиватися, рухаючись у повітрі. Із замиранням серця я чекала продовження. Чого чекати мені від металевого змія, добра чи зла. На допомогу мені прилетів він чи на погибель? Втім, від мене вже нічого не залежить. Навіть коли той, хто ховається зараз усередині змія, захоче мене вбити, мені нікуди не дітись. І все ж здавалося, що небезпеки не відчувається. Точніше, вона відчувалася, але не з боку змія, а з боку п’явок, що неминуче наближувались.