Глава 35. Пробудження (1).

Я жива. Груди мої здіймаються, роблячи рваний болючий вдих, а серце у грудях стукотить. Чому у мене залишилося враження, що тільки-но я померла? Не знаю. Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю. Голова крутиться неймовірно, та я підіймаюсь на ліктях, озираючись. Спека, неймовірна спека. Я лежу на кам’янистій землі, місцями вкритій довгими пісочними дюнами, немов його ганяли вітри. Навколо мертвий світ, принаймні, видається таким, бо ні деревця, ні пташини, ні травини…

Де я?  Чому я не в змозі нічого згадати? Слова з’являються у мізку самі собою, коли я дивлюсь навколо. Це – небо, воно похмуре, фіолетове з яскравими оранжевими прожилками, що виникають у розривах щільних хмар. Це – повітря, яким я дихаю, важке, з якимось металевим запахом. Вдалині видніються блискучі білі куполи, мов виткнули свої шляпки після літнього дощу гриби. Та все ж вони не видаються живими. Що воно таке?

Та найбільше мене тривожить навіть не те, що не впізнаю навколишній світ, а те, що не пам’ятаю, хто я. Хто я? намагаюсь поритися у пам’яті, та вона зустрічає мене лиш темрявою. Я навіть імені свого не знаю! Ні, крізь темряву забуття просочується щось схоже на… Мала… Мила… Меланія.

Так, я – Меланія. Це єдине, що я можу стверджувати. Але хто я така, звідки, чому опинилась одна однісінька у цьому дивному місці? Коли починаю напружуватись – болить голова, і я кидаю марні спроби.

Слід думати, як вибиратись, що робити й куди йти. Шансів вижити, як я розумію, в мене небагато. Бо вже хочеться пити, губи шерхнуть, а я не маю із собою ніяких речей, ні їжі, ні води. Як я могла потрапити у таку халепу? Яким чином я опинилась на безлюдді? Чи мене навмисне хтось закинув, аби загубити? Невже немає людей, яким не байдужа моя доля, які б мене шукали, прагнули допомогти?

Прислухалась до відчуттів. Здається, такі люди повинні бути. На якомусь іншому рівні сприймаю тепло, турботу, любов. Так, любов. І свою любов у відповідь. Але до кого? Тіло… тіло пам’ятає обійми, доторки, але нічиє обличчя не постає перед очима. Не можу згадати риси того, кого кохаю, і від цього стає просто страшно.

Та сидіти тут і плакати від неспроможності згадати хоч щось я не буду. Маю рухатись, поки вистачить сил, до останнього кроку, до останнього подиху. Встала, похитуючись, ще раз оглянула краєвид. Йтиму у той бік, де видніються дивні «шляпки грибів». Далеко, дуже далеко. Чи дійду? Не знаю. Йтиму…

З кожним кроком рухи мої стають певнішими, ніби заново вчусь ходити. І все б нічого, коли б не хотілося так пити. Скільки там людина може прожити без води? Пам’ять підказує, що все залежить від температури повітря. Коли б було прохолодно і не потрібно активно рухатись, то днів десять, а то й більше. Коли ж спека сягає тридцяти п’яти градусів і вище, то не більше двох днів. Чи вистачить мені сил дістатися до білих куполів? Маю сподівання, що там зустрінуться люди.

І ще цікаво, чому пам’ять підкидає мені певні цінні відомості, але вперто тримає за сімома замками власні спогади?

*       *      *