Глава 34. Гурейроси (2).

Мерехтливе світло факелів освітило нечіткі темні постаті попереду, а коли ми озирнулися, то зрозуміли, що й назад дороги немає. У коридорі без бокових відгалужень, куди можна було б тікати, нас просто обіклали з обох боків, що наводило на думку про певну розумність монстрів. Вони були схожими на велетенських комах, рептилій та членистоногих одразу. Чорні, маслянисті, з довгими кінцівками, що згибалися, мов на шурупах, вони наближались мовчки, рухаючись не тільки по підлозі, а й по стінах, стелі. Та побачивши здобич, тобто, нас, почали моторошно сюрчати. Бас та Андрі оголили мечі.

- Мала, стій між нами і ні кроку! – звелів чоловік.

А я не в тему подумала, що після того першого разу у храмі Лади ми так і не були з ним разом. Життя так скакало по вибоїнах, що не до сексу. І навіть забравши мене від Змія Морського він не виділив навіть ночі задля інтиму. Можна було б залишитись хоч на кілька днів у володіннях коханого чи брата, та й того не вдалось. Бас занадто поспішав залишити острів. Кілька жадібних поцілунків – от і все, що мені дісталося. Невже так і доведеться померти?.. Ой, про що це я? Провидиця ж натякала, що чекає нас ще багато випробувань і не попереджала про загибель у печерах! Чи то така провидиця?

- Виставимо вперед бойових турів, - потягнув Бас свого за повід. – Та ці цвіркуни зараз розбіжаться від одного їхнього виду! Ну, давай! – хльоснув тварину по заду.

Та тури, хоч і бойові, нападати на гурейросів не збирались, навпроти, тривожно мукали та нервово тупцювали на місці. А коли одне з чудовиськ, підібравшись по стелі, стрибнуло на спину тварини, та заревіла і понеслась геть разом із своїм небезпечним вершником.

Я озирнулась на шум, щоб побачити, що й другого тура спіткала така ж доля. За мить ми залишились без транспорту, до того ж тварини втекли разом із вантажем, де були запаси харчів, води та більшість прихоплених коштовностей. Вже саме це унеможливлювало нашу подальшу подорож. Та стало зрозуміло, що втрата турів і речей – це лиш невеличка проблема у порівнянні з тим, що зараз ми можемо втратити і власне життя.

Бас та Андрі вже вступили у нерівний бій. Вони кришили монстрів направо і наліво. Леза крутилися, мов вертушки на вітрі. Смолоскипи догоряли, впавши на підлогу, та царевич-Місяць вже «увімкнув» власне освітлення – примарне таємниче світло місяця у повні.

Гурейроси падали, розсічені навпіл, а то й на частини, але зловісне сюрчання не припинялося. Навпроти, воно здавалось все голоснішим та набридливішим. А на місці вбитих монстрів з’являлися інші. Бачу, що Бас прорахувався і вони вже розплодилися так, що й не помічають втрату своїх братів.

Думки мої застигли, немов заморожені. Я могла лише спостерігати смертельний танок, який танцювали близькі мені люди. Руки самі витягли два кинджали, що заздалегідь були сховані у чобітках. Їх дав мені брат про всяк випадок. Та навіть смішно стало, хоч сміятись зараз і недоречно. Чи зможу я захиститись кинджалами, коли могутні чоловіки з мечами не здатні зупинити навалу?

О, провидице, ти ж казала, що немає різниці, залишимось ми острові чи спробуємо його залишити! І оце називається «немає різниці»?!

Бас та Андрі продовжували кришити монстрів, мов капусту. Якби ж не надходили інші, то їм би вдалося. Але клятих гурейросів було надто багато.  Я відчувала, що брат та коханий втрачають сили.

Першим впав Бас. Спочатку на коліно, а потім на спину. Довгий меч випав з його рук і відкотився убік. Кілька гурейросів оточили його.

- Андрійко, допоможи Басові! – закричала я, та, озирнувшись, побачила, що й брат знаходиться у плачевному стані.

Я хотіла дістатися меча, та зі стелі звисла чорна туша, уставившись на мене своїми фасетковими очима. Я замахнулась і вдарила у ці моторошні очі. Набридливий сюркіт перетворився у вий болю і тварюка зникла. Я перевела погляд на коханого. Він так і не зміг піднятися, але відбивався він насідаючи гурейросів кинджалами.

Та серце моє пропустило удар, коли я поглянула на брата. Царевич-Місяць лежав на кам’яній підлозі горілиць і не рухався. Один з гурейросів навис над ним, інші скупчились навколо. Його не кусали, не рвали на шмаття. Морда монстра застигла на деякій відстані від обличчя Андрійка і ніби пила з нього світло. Я навіть бачила потік, що виривався з рота брата та перетікав до пащі гурейроса.

Я кинула кинджал, та не попала. Другий теж загубився серед огидних тіл. Маю дістатися меча! Обернувшись, побачила, що й з Баса так само випиває світло монстр. Зрозуміла, що то не світло, то життя, бо очі коханого ставати скляними, неживими.

Я метнулася за мечем, та мене збив з ніг гурейрос, стрибнувши зі стелі. Я впала, зойкнувши, покотилася – і опинилась під чудовиськом, що тягнуло до мене свою страшну морду, немов прагнуло поцілувати. Вирватись я не зуміла. Із жахом відчула, як губи мої розтуляються, потік світла починає витікати і його зі смаком поглинає гурейрос. І все, я була вже повністю у його владі, непорушна та безсила, а поруч конали дорогі мені люди.

Безсила? Я пірнула у себе у пошуках вогню. Провидиця ж казала, що моя сила має іншу природу, ніж магія Баса та Андрі, і що вона може повернутись при потребі. Куди ще більшої потреби?

І я відчула. Тоненькі струмочки вогню, ледве помітні, і почала збирати їх, сплітати у єдину косу. Водночас відчувала, що життя покидає моє тіло, серце билося все повільніше та повільніше. Але мого вогню монстр не торкався, мабуть, не міг чи боявся обпектися. І я, помираючи, продовжувала сплітати частинки полум’я докупи. Серце рухалось ледь-ледь, я чітко відчувала його там, у грудях, воно підводило мене. Я вже розуміла, що мені не вижити, як і Басові, і Андрі.