Глава 34. Гурейроси (1).

Я ж попереджала, що це не надто гарна ідея!..

При самій думці про темні кам’яні галереї, що стеляться у надрах острова, ставало погано. А як ще й уявити товщу каменю над головою… А над тим каменем – морські води плещуть… О, збавте мене від цієї подорожі!

Та ревнощі не дозволяли Басилейосові залишитись у безпосередній близькості до царя морського. А ревнощі ще нікого до добра не доводили.

Другим дзвіночком стало те, що провідник, якого наняв Бас, категорично відмовився вести нас через перешийок до материкової суші. Навіть за великі гроші. Він доправив нас підземними ходами до місця, це перестали вливатися бокові коридори, і, отримавши нагороду, швидко зник.

- Може, повернемось? – ще тоді запропонувала я коханому.

- Мала, ти чого страхаєшся? Перед нами – прямий прохід, мов стріла, залишилось подолати його – і все. На нас чекає вільне життя. Оселимось десь у невеличкому містечку, коштів вистачить на безбідне життя.

О,  так, і Бас, і Андрі виїхали не з порожніми руками зі своїх володінь, а прихопивши значну частину казни. Та зараз головне – вибратись із цих підземних міст живими, бо інакше і гроші не знадобляться.

- Боїшся? – під’їхав брат.

- Боюсь, - відповіла чесно. – Недарма провідник нас залишив. Він попереджав, що й контрабандисти останнім часом рідко користуються цим проходом через небезпечних тварюк, що розвелись у підземеллях, віддаючи перевагу морським шляхам, хоч там і шторми, і морські чудовиська, і патрулі.

- Ми вже зустрічали цих підземних монстрів, - Бас махнув рукою. – І де вони? Й сліду не залишилось.

Так, якісь там тварюки траплялись нам на шляху. Одні були затоптані бойовими турами, інших розполосували мечі, треті просто розсудливо трусили задом геть з дороги, навіть не наважуючись наблизитись. Та невідомо ще, хто може зустрітись далі. Когось же боявся провідник.

- Я не проти того, щоб повернутись, - підтримав мене брат.

- Царевичу, ти мене лякаєш! – глузливо окинув його оком Бас. – З якого часу ти став таким боязким?

- Просто я не хочу наражати на небезпеку Меланію.

- Небезпека у вигляді Змія Чорноморського чекає її на острові, бо він пограється новою лялькою і згадає про чужинку, таку не схожу на місцевих дівиць. Усілякі монстри проти нього – кошенята. Чого нам боятись? Ми зможемо захистити Малу, бо маємо добру зброю у руках. Давай, брате Місяцю, рухайсь вперед.

Мене слова коханого зовсім не заспокоїли, та наполягати я не стала, бо сперечатись із ревнивцем – то марна справа.

Перед нами простягався прямий коридор, по інший бік якого вже знаходився материк. Може, пронесе, і нічого не трапиться? Вступаючи у нього, довелось спішитись і вести турів на поводу, бо стеля тут була невисока.

Третім дзвіночком стала зустріч брудного обідраного чоловіка з божевільними очима. Він брів, мов привид, побачивши нас заскавулив, заплакав:

- Вертайте! Вертайте назад, добрі люди чи недобрі люди! Попереду на вас чекає загибель!

- Хто на тебе напав, чоловіче? – запитав царевич-Місяць.

- Гурейроси! То страшні тварі, вони нікого не залишають живим…

- І все ж ти вибрався неушкодженим, - глузливо констатував Бас, кидаючи нещасному буханець хліба.

Та чоловік злякано відхитнувся, і хлібина впала на каміння.

- Нас йшов цілий караван… Десять верблюдів, нав’ючених дорогими товарами, десять погоничів… Залишився я один… Один…

Хитаючись, бідолаха обминув нас і побіг далі, намагаючись  якнайшвидше вибратись із печер.

Андрійко з Басом перезирнулись.

- Гадаю, це просто якийсь навіжений, - здвигнув плечима мій незламний чоловік.

- Не думаю, що він брехав, - царевич-Місяць напружено вдивлявся вперед. – Не знаю, хто вони такі, ті гурейроси, та зустрічатися з ними не маю бажання.

- Навіть коли і правду сказав цей обірванець, то що з того? Прості погоничі. Та їх і миша могла злякати!

- Каравани не ходять без охорони, - із сумнівом звів брови Андрі. – Ще не пізно повернутись.

- Давай повернемось, Басе, - підтримала я брата.

- Ні. Тим паче, якщо це правда про монстрів, то далі буде гірше. Коли вони розплодяться, то ми вже не зможемо залишити острів. Отже, вибиратися слід зараз.

Я краще б довірилась морським хвилям і попливла  на кораблі під вітрилами. Чи навіть на звичайному човні, на веслах. Та Бас був невблаганним.

- Просто будемо уважними…

- Коханий, - мій голос здригнувся, - прошу, поки ще не пізно…

Не знаю, що відповів би цар Сингіру на цей раз, та було вже пізно.