Глава 33. Провидиця.

Провидицю ми, й справді, проминути не змогли б, бо до центру острова тягнулися одне за одним повозки, вершники та піші. А коло самої печери, де вона мешкала вишикувалась чимала черга. Щоправда, завбачивши володарів двох досить великих царств, що розташувались на острові, усі розступалися і давали нам дорогу.

Бас та Андрі їхали на бойових турах, одягнені у царські шати, з рогатими шоломами на головах. Я ж сиділа поперед свого чоловіка, відчуваючи спиною його могутнє тіло та потилицею – жарке дихання. Білі тури ступали поважно, з боків прикрашених коштовним камінням сіделок висіли міхи з водою та харчами у дорогу.

Ми залишили турів зовні, прив’язавши коло старого дерева, а самі рушили до печери, де жила провидиця. Басові навіть довелось голову нахилити, щоб пройти усередину. Кілька метрів коридору, що освітлювали закріплені на стінах факели, і ми потрапили до округлої невеликої печерки, де на кам’яному ложі під купою ковдр лежала стара худа жінка, спираючись спиною на вимощені подушки. Очі у неї були повністю білі, без райдужки та зіниці, через що я подумала, що провидиця сліпа. Та саме так часто і буває, тому, хто не здатен бачити навколишнього світу, відкривається невидиме. Поруч стояла дівчина у простій одежі.

- Вийди, донько коваля. До мене прийшли царські особи за допомогою. Зайдеш пізніше, - махнула висохлою рукою стара, і дівчина, відвісивши поклон, швидко залишила приміщення.

- Підійдіть, - на диво сильним голосом звеліла провидиця, уставившись на нас невидючими очима. – Ось ти яка, відмічена блискавкою…

- Я? Чому це я відмічена блискавкою?

- Бо так воно і є, - стара не забажала пояснювати. – Кажи, чого прийшла?

- Коли ви усе знаєте, то й самі маєте здогадатись, - розсердилась я через те, що вона недоговорює.

- Знаю. Та той, хто приходить, має озвучити запитання.

- Добре. Пробачте, - знітилась я. – Хотілося б дізнатися, звідки я родом? Чому не пам’ятаю минулого свого? І куди далі веде мене шлях?

- Як ти й сама здогадувалась, родом ти, дівчинко, з іншого світу, далекого, чужого. Несе тебе вітер, що віє між світами, підхоплює, мов билинку. І у цьому світі ти не затримаєшся, відмічена блискавкою…

- А ті, кого я люблю? – Із острахом зирнула на Баса та Андрі. – Цього разу нас перенесло усіх разом. Чи не перенесло… Тут вже жили схожі на них люди. Як усе зрозуміти? Як не загубити коханих, коли порив вітру знов підхопить мене? Я так боюся…

- Світів у всесвіті безбач. І душі наші можуть жити у кількох одночасно. Переносячись із світу в світ можна зібрати цілісну душу…

- Але тоді із цих світів ми зникаємо?

- Окрім тебе, відмічена блискавкою. Твоє тіло чекає на тебе вдома. А твої супутники, потрапивши сюди, залишили власні царства напризволяще. Хочете повернутись?

- Ні, - швидко відповів Басилейос. – Маланка для мене важливіша ніж моє царство Сингір.

- А я взагалі поки що лише царевич, коли прийде час - мене зможе замінити сестра, - посміхнувся царевич-Місяць.

- Не зможе, - хитнула головою провидиця. – Бо Меланія так само збирає себе з частин докупи.

Андрі звів брови докупи, та твердо вимовив:

- Отже, недарма я завжди відчував Меланію рідною душею… Хай так, доведеться батькові потурбуватись про нових нащадків. Меланію її не залишу.

- Похвально, - кивнула провидиця.

А в моїй голові вирували думки, переварюючи нову інформацію та вирішуючи, про що я ще маю запитати.

- Можна зупинити цей вітер, що несе мене?

- Ні, він не піддається контролю. У будь-яку мить ти щезнеш у цьому світі, щоб з’явитись у іншому.

- А Бас та Андрі? Вони послідують за мною?

- Спочатку ти знайшла їх цілком випадково завдяки власним почуттям, та зараз вони слідують за тобою через усі перепони завдяки тому, що вас поєднало благословення богині любові. Вона з’єднала ваші душі навіки.

Я видихнула, стискаючи у долоні оберіг, Зірку Лади, у себе на шиї. Якимось дивним чином вона залишилась зі мною, навіть коли я перенеслась до іншого світу. Втім, як і перстень із ведмежою лапою, що служив обручкою, подарований Басилейсом.

 Отже, це було правильне рішення – затягти на вівтар брата.

- Чому ви називаєте мене відміченою блискавкою?

- Відповідь на це питання нічого не змінить і нічим тобі не допоможе. Згодом ти й сама згадаєш.

- Мій рідний світ… - почала я.

- Нічого не знаю про нього, - похитала головою провидиця. – Для мене закриті інші світи. Але відчуваю взаємозв’язки, порухи душі та потенційні можливості.

- Я повернусь колись до рідного світу, чи мене так і носитиме вільний вітер?

- Повернешся. Принаймні, це цілком вірогідно.

- Але ж… Чародійка, що живе на Межі між світами, стверджувала, що у моєму рідному світі залишилось моє матеріальне тіло і, якщо я спробую повернутись, то можу померти!

- А ти не пробуй, не намагайся щось змінити. Хай все йде своїм шляхом і, коли буде така нагода, ти повернешся додому.