Глава 27. Морське царство.

А у тих дворах сімсот теремів,

А в тих тереміх Змий-царь студений…

Ми швидко пливли морським царством, яке видавалося звичайним людським містом, правда, дуже багатим, бо замість звичних будинків – розкішні тереми, замість бруківки – коштовне каміння, замість дерев – коралові зарості. Та життя тут вирувало. Єдине, що надто кидалось у очі – це шикарні риб’ячі хвости, якими закінчувались тіла мешканців міста. Русалки та русали, стрункі, вродливі, з великими зацікавленими очима, вони схилялися шанобливо та розпливалися у боки, даючи дорогу своєму володарю, який плавно плив, такий жахливий і такий чудовий водночас.

Втім, я не надто розглядала морське царство, бо у голові билася одна думка. Хто ті вершники, яких я не встигла розгледіти? Чому вони нагадали мені Баса та Андрійка? Чи це просто виверти змученого мозку, чи… Може бути таке, що вони теж опинилися на цій землі, у цьому світі? Що змогли уникнути злої смерті на вогнищі? Як би мені хотілося вірити у це… Та боюсь, боюсь порожніх сподівань. Коли вони не виправдаються, то буде ще важче.

Видно, чари морського царя захищали мене, не дозволяючи захлинутись, аж поки ми не опинились в розкішних палатах, де він жив. Із здивуванням оглядала я високі стелі, вкриті орнаментом, арочні вікна, прозоре скло в яких легко витримувало натиск води, гладкі білі стіни, викладені мушлями, меблі з чорного дерева, завіси з нанизаних на нитки перлин, білих, сріблястих, чорних.

- Подобається? – Змій вже був у людській подобі і посміхався зверхньо, знаючи, що не сподобатись така краса не може.

- Гарно, - кивнула я.

- Ти теж гарна, - підморгнув цар морський. – Розповіси про себе, хто ти й звідки? – Він клацнув пальцями і вродливі служниці почали швидко накривати на стіл.

Я відмітила з подивом, що служниці не мають риб’ячих хвостів і ходять на своїх двох. Люди. То ось чим займаються дівчата, котрих віддають Змієві.

Цар морський узяв мене під лікоть і повів за стіл. Одне за одним перед нами з’являлись великі блюда з різноманітними стравами. Риба усіх видів, молюски, восьминоги, морські гребінці, устриці, креветки, ікра, насипана на тарілі цілими горами.

- То я слухаю, - нагадав Змій, щедро накладаючи у мою тарілку смаколики.

- Я – сестра царевича-Місяця Андріадо із Світовидену і дружина царя Сингіру, Басилейоса, - гордо підняла голову, хай не думає, що я простачка і стелитимусь перед ним, вбачаючи неземні багатства.

- Не чув навіть ні про такі держави, ні про їхніх правителів, - здвигнув плечима Змій, і це ще більше підтвердило мої підозри, що потрапила знов до зовсім іншого світу. – То добре, що ти царської крові.

- І чим це добре?

- Приємно спілкуватися з рівнею. Розповіси про краї, де жила раніш?

Я що я розповім, коли насправді ще й в очі не бачила ні Світовидену, ні Сингіру?

- Не зараз.

- То й добре, у нас ще буде час. Зараз просто насолоджуйся смачною їжею та… приємною компанією. – Змій торкнувся пальцем пасма волосся, що вибилось із зачіски. – Яке гарне…

- Не хочу недомовленостей. Змію, що чекає на мене у полоні?

- У полоні? Та що ти, крихітко? Ти у мене в гостях!

- В гостях? – гірко посміхнулась я. - І ти відпустиш мене, коли я побажаю?

Цар морський спохмурнів:

- І чого б ти раптом забажала полишити місце, де тепло, світло і мухи не кусають?

- А коли б я схотіла повернутись додому?

- Тобі нема куди вертатись. Маю підозру, що названі тобою царства навіть не у нашому світі. Ти не зможеш потрапити назад.

- Але ж сюди я якось потрапила!

- Так буває. Шляхи богів несповідні. Коли потрапила до нашого світу, то так має бути. Може, незабаром ти сама впевнишся у цьому. Можливо, саме сюди вела тебе доля…

- Я не знаю, - підняла я голову, відірвавшись від поїдання морських гребінців, все ж відчувала себе дуже голодною.

- А я знаю, - вигукнув Змій, притуливши руку до серця. – Ти мені одразу до душі припала, Меланіє.

Бо та Маланка зарученая,

Гой до сердечка мого пристала!

Знов чулися у голові слова з тієї пісні, яку я чула уві сні. Наші долі – віддзеркалення давньої історії прадавніх богів, і на моєму шляху раз за разом буде з’являтися Змій. Куди подітися від цього?

Але ж історія богів завершилась добре, чому ж у мене все не так?

- Я тебе тільки-но побачив – одразу зрозумів, що не проста ти дівчина. Відчув таїну твою, і долю, і скорботу. Ти сповнена пристрасті, жива, чутлива. Загадкова царівна і примхлива цариця, та то все у минулому, у іншому світі. Тут ти – царівна незрівняної краси, цариця серця мого. Може, скажеш, що я надто поспішаю, та нащо відкладати те, до чого однаково прийдемо раніше чи пізніше? Нащо втрачати миті, які можемо провести разом, даруючи одне одному тепло та любов? Я, Меланіє, пропоную тобі руку свою і серце, усе моє царство морське, бо покохав тебе з першого погляду. Боги свідки!

Ну, от, тільки цього мені не вистачало. Він, звісно, дуже милий, вродливий, привітний. Тільки ж я не його кохаю…