Глава 31. Брат.

- Братику! Андрійку! – я стягла накидку, що прикривала обличчя. – Царевич-Місяць, це ж ти?! Тільки не кажи, що це не ти!

Я бачила перед собою знайомі рідні риси. Щоправда, воїн був набагато міцніший, ніж мій названий брат, начебто кілька років накачував м’язи. І навіть видавався дещо старшим… Досвідченішим… І волосся у нього темніше та довше. Невже це просто схожа на нього людина, а я сама себе обманюю?

 - Це я! – почулось раптом у відповідь. – Меланіє!..

Я ухопилась за голову руками, ще не вірячи своєму щастю.

- Як? Яким чином? А Бас? То ж він? – тицьнула я пальцем униз, не зводячи очей з брата, якого вже й не сподівалась побачити.

- Так, - кивнув царевич-Місяць, і я наче на світ народилася.

- Я ж думала, що ви загинули… Згоріли живцем на вогнищі… - Хотілося плакати і сміятися одночасно, що я й робила, не в змозі зупинитись, плакала, розтирала сльози на очах і сміялась від щастя.

Коханий мій живий! Та зараз не на часі думати-гадати, як це сталося. Головне, що Бас та Андрійко живі. Та чи надовго? Згадала вмить, що можу втратити свого чоловіка у будь-яку мить. Змій обіцяв зжерти суперника!

- Я маю зупинити цей нерівний бій!

- Меланіє! – Андріадо простягав у розпачі руки, та зі своєї скелі до моєї він не міг би дібратись. – Ти куди?

- Я спущусь донизу… Я маю зупинити Змія…

- Я теж!

- Ні, - похитала я головою. – Навіть не намагайся. Ці скелі неприступні.

- А ти?

- Я маленька, легка… Я справлюсь… - Скинула з ніг взуття, бо босою легше буде втриматись.

- Я не можу залишити вас без допомоги! – Брат присів коло краю, намагаючись видивитись доріжку, яка вела б його униз, але такої не було.

- Ох, царевичу-Місяце, коли б ти був справжнім і міг присвітити… З кожною миттю все темнішає, а це на руку Змієві, бо він бачить у темряві, мов кішка. А Бас ось-ось стане зовсім безпомічним, мов сліпець. Я не маю гаяти ні хвилини…

Кинувши на названого брата останній погляд, я потихеньку полізла донизу. Ось сюди ніжку поставити… Ось тут пальчиками ухопитись… Ще трохи… О, ні! Я застрягла на чималій висоті, бо сонце повністю пірнуло у море, а повітря сповнилось чорнильною темрявою. Це кінець. І для мене, бо зараз зірвусь у прірву, і для Баса, бо Змій швидко його переможе. А потім і до Андрійка добереться…

Невже ми усі вижили задля того, щоб тепер загинути? Ні, це неправильно! Я спробувала намацати ногою хоч малесенький уступчик, аби втриматись, та лише безпорадно ковзала по каменю. Ось, начебто намацала… Та тільки-но зібралась спертись усією вагою, як камінці посипались донизу і я знов зависла, не знаючи, що робити далі. Довго мені не втриматись, а куди ступити – не бачу зовсім.

Ще одна спроба намацати нерівність у скелі – і знов даремна. Я ледве не зірвалась разом із камінцями, що посипались, скрикнула у розпачі.

- Меланіє! – зляканий голос Андрійка долинув згори. – Меланіє, тримайся!

О, хоч би він не здумав лізти за мною! Коли вже мені такий подвиг недоступний, то йому то вже точно. Зірветься зараз і розіб’ється. Я ж себе ніколи не пробачу...

- Меланіє!

- Я тут, у мене все гаразд, Андрійку! Залишайся на місці!

Я начебто намацала ногою якусь виїмку і спустилася трохи нижче, та нігті безпорадно шкрябали каміння, не в змозі зачепитися. Та щоб тебе!

А знизу долітали звуки бою, який міг завершитись будь-якої миті. Басові нічого протиставити Змієві. Так, мій коханий сильний, мужній, заповзятий, та жодна людина не змогла б встояти проти цієї хтонічної сили, яку являв собою цар морський у зміїній подобі. І так диво, що він протримався стільки. Та раніше чи пізніше сили Змій добереться до нього. Навіть у повній темряві він добре вбачає свою здобич, Басові не вистояти. Швидше за усе, Змій і зараз грається з ним, мов кішка з мишкою, бо нецікаво за мить зловити та зжерти. Я повинна спуститись і зупинити вбивство!

Повинна. Але не здатна.

Відчай охопив моє серденько. Цілий місяць я страждала, не знаючи, чи вижили рідні мені люди, чи загинули у полум’ї, і ось, тільки-но дізналась, що вони поряд, як маю втратити їх знов. І своє життя на додаток. Це несправедливо! Боги! Ладо! Та допоможіть хоч хтось!

Ладо, могутня та справедлива богинє, ми ж виконали твоє прохання і закрили джерело магії, дали можливість повернутись життю на прокляті землі. Чому ж зараз, коли допомога потрібна нам, ніхто не стане на поміч?

Каміння знов посипалось під моїми руками. Ламаючи нігті я намагалась затриматись, не впасти, бо, розбившись, я вже нічим не зможу зарадити. І тоді все, що з нами трапилось, дарма? Моя ж доля бути разом із Басом, Ладо?!

Останній промінчик сонця майнув і згас. Темрява немов чекала цього і з радістю охопила простір, заповзаючи у кожну щілину. От і все. Тепер вже ніщо не врятує нас…

Та в наступну мить згори полилось тьмяне світло. Я задрала голову, ламаючи нігті аби втриматись на прямовисній стіні, і побачила на самому краю скелі царевича-Місяця. Його тіло повільно розгорялося, розвіюючи темряву. З кожною миттю все сильніше та сильніше. Невдовзі на верхівці скелі немов сяяв повний місяць у людський зріст. Це було просто неймовірне видовище, та розглядати його не було часу. Радіючи примарному світлу, що потроху заливало берег, я почала спускатися нижче, молячи усі сили, щоб встигнути, щоб Бас протримався ще трохи у бою зі Змієм.