Глава 30. Поєдинок.

- Змійчику... Ну, Змійчику!.. - Я була на диво  лагідною, зате настирливою. – Та зрозумій же, що я так не можу! Я хочу на поверхню!

- Чого тобі на місці не сидиться, Меланіє? Жодних проблем – живи та радій. У підводному царстві ні плісняви, ні надмірної вологи, повітря очищене магією, тепло, комфортно…

- Все так, але мені хочеться хоч інколи бувати на поверхні! Хоч на пісок ногою ступити! Хоч небо зоряне побачити!

- Ти мене доконаєш своїми забаганками!

- Та я майже місяць у тебе живу – і ніколи нічого не прохала! Але це важливо для мене, зрозумій! Хоч інколи, хоч зрідка я маю побувати на землі!

- Та я і сам майже не залишаю підводне царство, Меланіє!

- Але ж ти щомісяця виходиш на берег за даниною, що доставляють тобі мерінги! – я вже знала, що так зветься народ, який віддав мене Змієві на заклання. – Якраз наближаються дні чорного місяця. Візьми мене із собою, прошу!

- Тобі там нічого робити, Меланіє!

- Чого ти боїшся? Ти ж будеш поруч, ніхто й не підійде до мене, та й сама я не зможу втекти, навіть коли б схотіла.

- А ти хочеш втекти?

- Мені нікуди податися, ти сам знаєш. Але я хочу поглянути на вільний безмежний простір, відчути подих вітру на шкірі, вдихнути повітря на повні груди. Хоч раз на місяць, один єдиний разочок, Змійчику…

- Та добре, добре. Тільки не цього разу.

- Чому?

- Бо цього разу на мене чекає… мг… не надто приємна зустріч із чоловічком, що гадає, що може побороти царя морського.

- То чим це завадить? Я ж не буду бовтатись під ногами, здалеку спостерігатиму за поєдинком, болітиму за тебе. Хіба тобі не потрібні глядачі, свідки славної перемоги?

- Ну… не знаю… Давай краще відкладемо твою подорож до іншого разу, га, люба?

- Я не витримаю ще один місяць! Змійчику, це ж зовсім безпечно, бо ти такий сильний, могутній…

Цар морський задумався на хвильку.

- Добре, добре. Візьму тебе, посаджу на верхівку скелі, поки йтиме бій. Так тобі буде усе видно і нікуди ти не подінешся, бо не маєш крил.

Я перемогла. Вже кілька днів я капала на мізки Змієві, продавлюючи своє бажання. Я маю бачити цей поєдинок. Я маю впевнитись, що воїн на бойовому турі, який кинув Чорноморському виклик, не мій Бас.

- Тільки після повернення ти одразу приймеш мою пропозицію руки і серця! – додав цар морський.

- Добре, - кивнула. Зараз я була ладна пообіцяти що завгодно, аби вибратись на поверхню. Про те, що буде, коли я впевнюсь, що той воїн – не мій коханий чоловік, зараз нічого і думати.

Отримавши обіцянку, я почала готуватись до подорожі. Морально, звісно, бо більш нічого не могла зробити. Мені не потрібні були із собою одяг чи харчі, бо тікати я не планувала. Навіть коли б це вдалось, то куди б я поділася? Знов потрапила до рук мерінгів, і вони знов би мене приговорили і повернули наступного чорного місяця Змієві? Тільки тоді він вже не був би до мене таким прихильним. І навіть коли б вдалось обминути землі, зайняті мерінгами, я потрапила б до іншого племені, яких на острові мешкало кілька. Вони постійно ворогували між собою і відстоювали власні території. Куди б я не прийшла, нічого доброго на мене не чекало. Або у рабство потрапила б, або до гарему котрогось з ватажків. Ні, на острові мені робити нема чого. Тому я просто готувала себе до того моменту, коли зрозумію, що ні Баса, ні брата мого названого Андрійка у цьому світі немає, коли порветься остання ниточка надії, що тримає мене на плаву, що примушує жити і дивитись у майбутнє. Коли не стане надії, що зможе утримати мене у цьому світі? Не знаю...

А поки що я продовжувала приємне спілкування зі Змієм Чорноморським. Довгі вдумливі бесіди стали частиною мого життя і коли б можна було просто залишитися із царем морським друзями… На жаль.

Останні дні до виходу на берег тягнулися немилосердно довго, та ось і вони збігли. Ліна та Сіда нарядили мене у зручний для подорожі одяг. Ультрамаринові просторі шаровари та обтягуючий топ, вицяцькуваний яшмою, халцедоном та чорним гагатом. На все це згори одягалося напівпрозоре блакитне плаття трохи нижче колін, широке, стягнуте на талії поясом. Волосся, зібране на потилиці у м’яку гульку, вкривала така ж напівпрозора накидка, вона з затуляла обличчя майже по очі.

Змій оглянув мене схвально, в очах його блиснула на мить хіть, та він швидко узяв себе у руки.

- Моя… Незабаром ти будеш моєю, Меланія. А зараз на нас чекає омріяна тобою подорож. Я залишу тебе на скелі і раджу навіть кроку зайвого не робити, бо можеш впасти і розбитися. Просто спостерігай, потім ми повернемось до нашого затишного гніздечка. А тепер – у путь!

І ось темна блискуча туша гігантського морського змія вже вибирається на не надто широку  прибережну смугу піску, за якою тягнуться угору чорні суворі скелі. Встигаю побачити на знайомому уступі нову жертву – невисоку дівчину у білому хітоні, прикуту до скель. А коло підніжжя – інша данина, кілька живих турів, міхи з дарами.

Помах коротких шкіряних крил, які не змогли б підняти таку масу у небеса для польоту, зате дозволили досить вміло підстрибнути аж на верхівку скелі – і я вже тут, одна у напівтемряві. А Чорноморський випинається на березі, піднявши грізно масивну голову на довгій шиї та сердито матляючи хвостом туди-сюди та здіймаючи при цьому цілі фонтани бризок. З боку ущелини висувається назустріч Змієві міцна фігура воїна у рогатому шоломі та блискучих обладунках. Він їде на бойовому турі, високому, дебелому, захищеному металевими пластинами. У руках тримає довгий спис, націлений на ворога.