Глава 29. Виторгуваний місяць.

- Браво, браво! – Змій Чорноморський зустрів мою появу аплодисментами. – Твоя краса перевершила усі мої сподівання!

Він встав, відставляючи для мене м’який стілець із високою спинкою, обтягнутий квітчастою тканиною.

- Я відпустив слуг, хочу побути наодинці із моєю чудовою… гостею.

Я сіла, розглядаючи заповнений тарелями стіл. І це все на сніданок? Звісно, тут були лише холодні страви, зате у такій кількості та різноманітності, що очі розбігалися. Вчора я якось навіть їла на автоматі, не відчуваючи смаку.

- Спробуй ось цю кукумарію, - цар морський поклав у мою тарілку шматочки якось м’яса у червоному соусі із сильним але досить приємним запахом. – З давніх давен її споживали у їжу лише особи королівської крові, вона наділяє незвичайною енергією та заповзятістю, недарма її називають «силою моря».

- А приморські народи називають її «морським огірком» і вживають як звичну їжу, - вирвалось у мене, хоч я і сама не розуміла, звідки такі знання.

Змій знітився:

- Тому я і не дозволяю усяким вільно плавати у водних просторах та знищувати рідкісну фауну! А ось  ікра морського їжака. Не думаю, що тобі доводилось куштувати цей делікатес.

У моїй тарілці з’явилась оранжева маса прямо у колючому кожушку.

- Фу! Їжачиху завалили!

- А ти спробуй, спробуй. Схоже на устриці з присмаком м’яса та екзотичних фруктів.

Ікра виявилась ніжною, ледь солодкуватою, із яскраво вираженими вершковими нотками. Я облизнулась, покінчивши з делікатесом.

Змій задоволено посміхнувся:

- Незабаром ти відчуєш смак життя на дні моря в усіх його проявах, - він узяв мою руку і торкнувся губами тильної частини долоні.

Я висмикнула руку, мало не перекинувши при цьому стіл разом із сервіровкою. На очах з’явилися сльози.

- Досі страждаєш за своїм чоловіком? – обличчя Змія стало натягнутим, а губи скривились, немов з’їв щось кисле. – Хіба це не був домовлений шлюб, як зазвичай буває у царських сім’ях?.

- Нас поєднала із ним богиня Лада.

- Он воно що… - потягнув Чорноморський.

- Хіба це не священні узи?

- Можливо. Коли б твій чоловік прийшов сюди і заявив свої права…

- Коли б він прийшов і заявив права, ти б відпустив мене? – примружила я очі.

- О, так. Проти волі богів не попреш. Але ж він не може переміститись до нашого світу. А навіть коли б зміг, то на дно морське звичній людині ходу немає, - і Змій задоволено відкинувся на спинку стільця, витягнувши ноги.

- Якщо він прийде… Обіцяй, що відпустиш… Обіцяєш?..

- Обіцяю, - Чорноморський зовсім не виглядав стурбованим, що й не дивно, бо певен, що ніхто не зможе дихати під водою і дістатися палат царських. – А тепер ти обіцяй, що коли за місяць твій чоловік не з’явиться, щоб забрати тебе назад, ти станеш моєю дружиною!

Місяць… Цілий місяць… Усього лиш місяць…

Я не стала питати, що буде, коли відмовлюся. Напевно, віддасть мене котромусь зі своїх наближених, ще й вибере найстрашнішого та з найгіршим характером, щоб помститися.

- Обіцяю… - прошепотіла, схиливши голову.

Басе, коханий мій, коли ти десь є живий, у цьому світі чи у будь-якому іншому, прошу, прийди, врятуй мене… Цього, звісно, вголос я не сказала.

Змій задоволено узяв мене за руку і чуттєво поцілував. Я знов вирвалась.

- Давай тоді, коли залишаєш мені цей місяць, позбав мене своїх залицянь на цей час!

- Цікава ти, Меланіє. Незвична. Як я маю позбавити своєї уваги ту, кого маю намір через якийсь місяць назвати дружиною?

- От через місяць, коли запропонуєш мені руку, серце та усе підводне царство, тоді й отримаєш дозвіл на усілякі там мусі-пусі. А поки що я дружина іншого.

- Добре, - зітхнув Змій. – Маєш місяць на скорботу, та потім я хочу бачити усміхнене обличчя своєї нареченої, ти почула мене?

- Так, - насупилась я, бо видавив із мене обіцянку, яку, я не впевнена, що зможу виконати.

- Чудово. А поки що ми можемо просто спілкуватись, щоб краще пізнати одне одного, чи не так?

Я кивнула. Коли попереду місяць, якось легше. Та коли він підійде до кінця, а це не надто довгий час, то я не знаю, що буде далі. Не хочу думати наперед. Я виторгувала певний час для себе, час, який можу присвятити спогадам…

*       *       *

У мене був цілий місяць попереду. Здавалося, що це досить таки немало, та ось він надходить до кінця. Увесь цей час Змій виконував обіцянку і не чіпав мене. Зате намагався проводити разом сніданки, обіди та вечері, при будь-якій можливості гуляти зі мною довгими прозорими коридорами підводного парку, де за магічним склом плавали то велетенські акули, то пласкі летючі скати, то невідомі мені рідкісні риби. Багато часу ми проводили за розмовами, і я зрозуміла, що попри донжуанську вдачу морський цар є досить ерудованим, цікавим співбесідником. Він багато розповідав про життя підводних мешканців, втім, міг підтримати бесіду у будь-якому руслі, мав добре почуття гумору. З ним не було скучно, і я потроху звикала до нашого спілкування, неквапливих прогулянок та розмов. Можу навіть зізнатися, що раділа нашим зустрічам, мені було приємно проводити разом час. І все ж почуття, які я відчувала, були дружніми і не більше того. У моїй уяві, тільки-но лягала спати й заплющувала очі, з’являвся Бас. Ми ніколи не розмовляли у цих видіннях, та його доторки говорили красномовніше слів. Мені було це необхідно, мов повітря. Та наяву день минав за днем, а життя у підводному царстві текло повільно у своєму руслі. Ніхто не з’являвся, ніхто не турбував, ніхто не порушував звичний хід речей. Згодом навіть ті крихти надії, що я мала, залишили мене.