Глава 28. Ранок царівни.

- Доброго ранку, царівно! – голос Змія Чорноморського звучав приязно, а на обличчі грала іронічна посмішка.

- Я задала питання!

- Хіба виховані царівни не повинні спочатку поздоровкатись? – глузливо підняв одну брову морський цар.

- Я! Задала! Питання!

- І на яке з двох я повинен відповідати спершу?

- Чому я роздягнена?

- А вельмишановна царівна воліла б спати у своїй досить таки брудній після лазіння по скелях сукні?

- Я хочу знати, хто мене роздягав?! Це твої всюдисущі руки торкалися мого тіла?

Чомусь навіть думка про це видавалась мені огидною, хоч Змій являв собою чудовий екземпляр чоловічого тіла. Просто… Просто я належу не йому, а Басові…

- Якщо саме це тебе так бентежить, то маю заспокоїти. Ні. Тебе роздягали служниці, можеш навіть запитати у них, коли хочеш.

Я не надто повірила, особливо дивлячись на цю хитру морду. Та він же просто насолоджується нашою сваркою!

- Не віриш? – здогадався Змій. – Мабуть, гадаєш, що я використав у власних потребах твоє чудове спляче тіло? Так ні, дорога! Я надто поважаю себе, щоб опуститись до подібного. До того ж, я люблю бачити очі жінки, з якою займаюсь сексом, бачити у них пристрасть та захоплення, чути її збуджений стогін та шепіт: «Ще!.. Ще!..»

Від такого одкровення я знітилась і опустила очі.

- Не роби вигляд, що ти надто спантеличена моїми словами, Меланіє. Ти вже не невинне дівча, а дружина царя, цариця, тож чудово розумієш, про що я.

- Так, я цариця, але ти вперто називаєш мене царівною.

- Бо при переході до іншого світу усі домовленості скасовуються. Тепер ти вільна. Ти знов царівна і можеш обрати нового чоловіка.

- Натякаєш на себе? Після того, як приспав мене невідомою магією? Як же я маю вірити тобі?

- Приспав, бо ти була занадто збуджена після такого важкого дня і потребувала відпочинку! Я просто допоміг тобі!

- То чом же тепер будиш?

- Бо ти проспала вже дві доби і, здається, прокидатись не збиралася. Така собі спляча красуня з дитячої казочки.

- Що-о?

Буркотіння у животі підтвердило слова Змія.

- І, щоб збудити мене, треба було торкатись обличчя? – обурено вигукнула я.

- Саме так, чарівна Меланіє. Це приспати можна одним подихом, а збудити значно складніше…

Та він насміхається! Нізащо не повірю, що він не дивився на моє голе тіло, навіть якщо роздягали мене служниці. Від цієї думки я почервоніла.

- О, бачу, мені слід залишити царівну наодинці зі своїми комплексами! Вже йду. Зараз пришлю служниць, щоб допомогли моїй неперевершеній гості прийняти водні процедури та одягнутись. А потім чекаю на сніданок у кораловій залі.

Чорноморський залишив мою спальню, і я трохи розслабилась, відкинувшись на подушки. Білизна була схожа на шовкову і приємно холодила шкіру. Крізь вікно сочилося бірюзове світло, нагадуючи, що я знаходжусь у морських глибинах, звідки просто так не вибратись. Та й нікуди мені тікати у цьому світі, Змій правий. Тільки от два силуети могутніх воїнів на бойових турах не залишають мою голову. Коли судити по фігурах – це не ті, про кого я думаю. Чому ж тоді вони викликають у моїй душі відгук, неначе рідні люди? Ні, я обманюю сама себе, бо не можу повірити у загибель Баса та Андрі…

Очі заволокло пеленою, та заглибитись у страждання мені не дали голоси.

- Ваша високість, доброго ранку! Коли ви прокинулись, ми можемо допомогти вам скупатись та одягнутись.

На порозі стояло дві дівчини років вісімнадцяти-двадцяти, високі, стрункі, мов моделі, кароокі та темноволосі, довгі коси були закручені на потилицях та трималися завдяки шпилькам із перлинами.

- Ліка, - присіла, представляючись, одна.

- Сіда, - назвалася інша.

- Ліка… Сіда… - повторила я, запам’ятовуючи. – Це ви роздягали мене, коли я заснула?

- Так, ваша високість.

Добре, зробимо вигляд, що повірили.

- Вас теж принесли у жертву Змієві?

- Саме так, - схилила голову Ліка.

- І… що? Вас влаштовує життя на дні морському?

- Чому ні? – дівчина посміхнулася, і усмішка приємно осяяла її симпатичне обличчя. – Тут ми маємо усе, що потрібно, а робота служниці неважка і ненабридлива. У нас гарна компанія, добрий господар, красивий одяг, смачна їжа, окремі кімнати, ми живемо у чудових просторих царських палатах з видом на підводний парк, сповнений різнобарвних рибок та чудернацьких морських мешканців. Ми маємо достатньо вільного часу на відпочинок. Що ще нам бажати?

- Але ж… Це неволя. Ви не можете вийти з царських палат, не можете побачити рідних!

- Рідних, які віддали нас на заклання? Ми і не хочемо їх бачити. І повертатись на батьківщину, звісно, теж не бажаємо. Це щастя, що Чорноморський Змій насправді виявився не чудовиськом, яке мало, як ми вважали, нас зжерти, а вродливим приємним чоловіком, царем морським.