Глава 25. Данина.

- Пробач!

- За що? Як я можу пробачити, якщо навіть не знаю, за що? – губи мої пошерхли та ледве рухались.

Побачивши це, Тіка метнулась по халупі і принесла кухоль води, сіла поруч на лежанку, допомагаючи напитися, потім, навіть не піднімаючи винні очі, почала розповідати:

- Пробач за те, що притягла тебе сюди… Я не думала, що так станеться… Я просто хотіла врятувати твоє життя, а вийшло так, що загубила його…

- Я нічого не розумію. Про що ти, Тіко?

- Зараз усе розповім, Меланіє. Так же тебе звуть? Вас… Пробачте, ви ж дружина царя… Чи то все вигадка?

- Звертайся до мене на «ти» і, нарешті, повідай, у чому річ?

- Наш народ споконвіку живе на березі моря і давно вже потерпає від безчинств морського Змія. ВІН топить наші човни, не дозволяє ловити рибу та збирати мідії, а на чорний місяць зазвичай взагалі виходить на сушу, гонячи перед собою шалені хвилі, що змивають усе на своєму шляху, знищує посіви, ламає будівлі, забирає людей, що трапились на шляху.  Та якось у наш край забрів могутній чарівник, якому вдалось домовитись із чудовиськом. З тих часів на чорний місяць ми платимо змієві щедру данину: волів тучних, їжу, дорогоцінності і… одну дівчину, красуню, що жертвує собою заради роду нашого, нашої свободи та безпеки. За це Змій не чіпає нас, не шкодить цілий наступний місяць…

- Ви, що, з глузду з’їхали? Віддавати своїх дітей?!

- Дванадцять дівчат на рік – не така вже й велика ціна. Коли б не договір, гинуло б набагато більше людей.

- Невелика ціна? Це коли не стосується тебе особисто. Для тих, у кого забрали доньку – ціна надмірна! Ти просто не розумієш, Тіко! Поки тебе не торкнулося…

- Не кажи так, прийде час – торкнеться і мене. Моїй доньці зараз дванадцять, а коли виповниться шістнадцять – вона теж може стати черговою жертвою.

- І що робить Змій з дівчатами?

- Жере, що ж іще?

- Тільки не кажи, що дівчатка йдуть на самопожертву добровільно!

- Вони тягнуть жереб.

- І ти згодна віддати свою дочку, якщо їй випаде?

Жінка обхопила обличчя долонями і заплакала.

- Що я можу зробити? Куди подітися?

- Не краще було б залишити небезпечні землі, ніж платити данину життями власних дітей?

- Легко сказати, чужинко, коли не знаєш реалій нашого життя. Хіба залишилися де вільні землі? Хіба хтось прийме під своє крило чужий народ? Хіба що рабами. За землі слід воювати, а ми не маємо таких сил. Ні, нам нікуди подітися. Від долі своєї не втекти…

І тільки тут до мене дійшло:

- Так ваш володар хоче віддати цього разу Змієві мене?

Тіна закивала головою, гірко зітхаючи:

- Ти сама чула, дівчинко. Він вважає, що тебе прислали боги, щоб ми мали чим заплатити данину. Пробач, що втягла тебе у цю біду, Меланіє…

- Боги пробачать, - буркнула я, відвертаючись.

- Ти маєш тікати, Меланіє, - затурбувалась жінка, підхоплюючись. – Так, ти маєш тікати. Ти не повинна платити по чужим рахункам…

Тікати? Куди? Від себе не втечеш. Однаково мені не життя без тих, кого люблю. Вони загинули страшною смертю у полум’ї, тож і я піду слідом. Добре, що хоч моя загибель буде не марною, а дасть цим людям змогу спокійно прожити ще один місяць.

Тіна кинулась піднімати мене, та я відхилилась:

- Не чіпай.

- Але ж… Я винна і хочу допомогти… Можливо, тобі вдасться залишити це небезпечне місце… Можливо…

- Я нікуди не піду.

- Але ж ти загинеш!

- Однаково я не хочу жити.

- Але ж чому? Ти така молода і вродлива!..

Відповідати, розповідати про своє горе я не збиралася, та й не встигла б. До халупи, схилившись, увійшли троє воїнів у шоломах, металевих нагрудниках та з короткими мечами у піхвах. Тіка відсахнулася. Діти втислись у куток, блимаючи переляканими очима.

- Це вона? – один з воїнів перевів погляд з мене на господарку.

Та кивнула, затиснувши долонями рота.

- Беріть її.

Двоє воїнів спробували мене підняти, та голова так крутилася, що це не вдалось. Тоді один підхопив мене під пахви, другий – за ноги, і винесли з темного тісного приміщення на яскраве сонячне подвір’я. Довелось заплющити очі, бо боляче було дивитись. Мене посадили у повозку і ми рушили до царських палат.

*       *       *

Володар прийшов на мене подивитись, коли все було закінчено. Дбайливі руки служниць вимили моє тіло, намастили щедро ароматичними маслами, вклали волосся у високу зачіску, випустивши позаду лише вузьке пасмо, наклали макіяж, обмалювавши чорним очі та подовживши брови, одягнули у білий хітон з тонкої тканини, прикрашеної витонченою вишивкою по низу та горловині, начепили на зап’ястя та щиколотки важкі золоті браслети. А Змій не вдавиться? Я немов спостерігала за усім зі сторони. Нібито усе це відбувається не зі мною. І мені абсолютно начхати на те, що мене чекає. Я прийняла цю долю, змирилася. Мене зжере Змій? Добре. Швидко та весело. Можливо, на тім світі я зустрінуся з тими, кого втратила? Я відкидала від себе думки, що цього може і не статися.