Глава 24. Дивовижний порятунок.

Я не знала, що таке біль до цього часу. Здалось, що на мене впала скеля, вдарило так, що зник зір і слух, я перестала відчувати власне тіло і краєм свідомості вирішила, що все, закінчилось моє земне життя. Та в наступну мить серце, що зупинилось, не в змозі перенести загибель близьких людей, зробило відчутний удар. Судини запекло від крові, що рушила по венах. Я не хотіла цього, але серце билося й билося об грудну клітку. Це означало, що я жива. Не знаю, як, але жива.

Але я не хочу жити без Баса! Не хочу без Андрі! Де вони, мої любі?..

Я не відчувала жару вогню, колючого хмизу, що втикався у ноги, міцних мотузок, що тільки-но здавлювали груди. Лише голова хиталась туди-сюди і стогін чийсь чувся. Чийсь? То мій. Не одразу й зрозуміла це. Кожна клітина тіла боліла і хотіла померти.

Де я? Що зі мною? Де мій коханий? Де мій брат?

- Тихо-тихо… - чужий голос пробився крізь вату, що заклала вуха.

Волога прохолодна тканина ковзнула по чолу, обтираючи піт.

Я знов застогнала і відчула, як у губи тицяється кухоль, ковтнула води, яка мов обпекла усе всередині. Зібравши сили, що залишилися, розплющила очі. Усе в сірому тумані, лише нечіткі тіні безшумно прослизають повз. Та згодом почало розвиднятися і я змогла розрізнити риси жінки середнього віку жінки у хустці, змарнілої, смурної. В її карих очах плескався невимовний біль, але побачивши, що я прийшла до тями, вона посміхнулась приязно.

- Тобі вже краще, чужинко? Ще води?

- Води…

Незнайомка допомогла підняти голову і я пила, пила, намагаючись підтримувати кухоль дрижачими руками і немилосердно розпліскуючи половину. Потім знов впала у знемозі, бо просте пиття забрало останні сили. Втім, потроху вода насичувала організм і хвилин через п’ять, я змогла знов роздерти очі.

- Мамо, чужинка прокинулась! – дзвінкий юний голос належав дівчинці років дванадцяти, вона мабуть сиділа коло мене, а тепер скочила і вибігла геть.

А я нарешті змогла озирнутись. Я лежала на шкурах у халупі. Бідно, сіро, холодно. Із кутка визирало ще двоє дітлахів, хлопчики, шушукалися, кидаючи на мене насторожені погляди. До кімнати зайшла жінка, та сама, що напувала водою.

- Отямилась, чужинко? Тобі треба трохи поїсти, щоб набратись сили.

В руках у моєї рятівниці була глиняна миска з якоюсь сірою кашею-розмазнею. Грубо витесаною дерев’яною ложкою почала мене годувати, мов малу дитину. Я тільки рота відкривала, бо на більше була не готова. У голові тьмарилось, а невідомість випивала. Проковтнувши кілька ложок варива, я прокашлялась та ледве видавила із себе болюче питання:

- Як… я… тут… опинилась?

- Діти знайшли тебе коло ріки, в тому місці, де вона впадає у море. Ти була непритомна. Разом ми перенесли тебе до будинку, де живемо, бо не в наших правилах кидати напризволяще того, хто потребує допомоги.

Ріка?.. Море?.. Але ж я була у лісі, прив’язана до дерева, а навколо палахкотів немилосердний вогонь! Як сталося, що я опинилась бозна де? А мої близькі, де вони?

- Я була одна? – прохрипіла.

- Одна однісінька, - кивнула жінка.

- А морагвійці?

- Не знаю, про кого ти говориш.

- Зі мною мав бути брат!.. І… чоловік.

- Нікого більш не знаходили, - покачала головою моя рятівниця, поправлячи пасмо темного волосся, що вибилось з-під хустки. – Нікого…

- Ні!.. Не може такого бути! – я гарячково засовалась та не змогла навіть сісти. – А ви якого роду? Ми у Сингірі чи у Світовидені? Вам відомий царевич-Місяць? Басилейоса ви не можете не знати, це цар Сингіру, могутній володар і маг!..

- Не метушись, дівчинко. Я ніколи не чула ні названих тобою країн, ні правителів. Мабуть, вони знаходяться надто далеко.

Надто далеко… На іншому континенті, а може, в інший час. Або й зовсім у іншому світі… Мене знов перекинуло безбач куди. Тільки минулого разу я не пам’ятала нічого, окрім власного імені, а тепер я, як і раніше, не знаю минулого, та все, що відбувалось далі, відкарбувалось у пам’ять, немов висічене на золотій скрижалі. Бас, коханий. Андрійко, названий брат. Вони залишились там, серед вогню та морагвійців. Вони зараз конають у безжальному полум’ї за мої гріхи! І я не в змозі їм допомогти… Краще б загинула разом із ними! Та хто мене питав? Яка надприродна сила вириває мене із світу, де живу, і несе невідомими дорогами у чужі світи? Як мені жити, коли не буде поруч тих, кого люблю?

Я застогнала безпорадно і відкинулась на шкури. Свідомість знов попливла, даруючи на деякий час бажаний відпочинок.

Мабуть згодом непритомність переросла у звичайний сон, бо я немов колихалась на житі, майже невагома, майже прозора. А дівчата в білих сорочках водили безкінечні хороводи, наспівуючи:

А у неділю, та дуже рано,

Море заруло, море заграло,

Бо на дні моря, на руслі моря,

Змий-царь поганий, Змий-царя двори.

А у тих дворах сімсот теремів,

А в тих тереміх Змий-царь студений,

А в него слуг три — три буйні вітри,