Глава 23. Спалити відьму.

- Негайно відпустіть нас! Хто головний! Ви ж з прикордонних загонів Світовидену?  Ви повинні мене впізнати! Я – царевич-Місяць, син Короля-Сонця, перший у списку на престол!

- От дурень, - сплюнув на землю Бас і продовжив неголосно. – Коли хто й не здогадався, так ти сам себе підставив. Слід було хоч трохи приділяти час навчанню, а не тільки байдикувати.

- Я не байдикував! – почав активно сіпатись прив’язаний до товстого дерева Андрійко.

- Тоді маєш знати хоча б форму та зброю військ власного царства. Це не твої прикордонники.

- Отже, твої? Тоді накажи звільнити нас у цю ж мить! Що за неповага до коронованих осіб?!

- Тссс… Дурню! Це – морагвійці! І не думаю, що їм слід знати, хто потрапив до їхніх рук. Гадаю, вимагатимуть значний викуп, а може, й допомогу у війні.

- Морагвійці? – ахнув Андрі. – Тут? Не може бути! Це або твої, або мої люди!

Бас лише головою похитав розчаровано.

- Ну, ти і бовдур, - і продовжив голосно, щоб чули ті, хто нас полонив: - Юродивий він, а не царевич. Не слухайте його, бо ще й не те наплете. Зараз скаже, що я – цар Сингіру, а ви – воїни Перуна. Ми – звичайні подорожні…

- Заткни пельку, - підійшов вдягнений краще, ніж останні, чоловік і вдарив царевича оббитим металом нісаком під ребра. – Нам без різниці, хто ви такі. Головне – хто вона? – і тицьнув у мій бік кривим пальцем.

Очі його хижо блиснули, напевно, маг.

Мені й так було не весело, а то й зовсім на серці похололо. Морагвійці. Невже хтось впізнав мене?

- Це та відьма, що перетворила на згарище усю базарну площу у Зіграді. Її впізнали двоє моїх людей. Клята служниця Житана Третього!

Морагвійці впевнені, що я воюю на боці Бренінгену. І як мені їх переконати, що все зовсім не так?

- Ви помилились…

Маг та кілька воїнів, що стояли неподалік і дослухалися до розмови, заіржали.

- Скажеш, що то була не ти?

- Звісно, не вона, - озвався Бас. – Ми побралися місяць назад і до учорашнього дня не вилазили з ліжка. Ну, ви мене розумієте… Ми ніяк не могли опинитись у Зіграді.

Від цих слів мене кинуло у жар, бо хоч не місяць, хоч один єдиний раз, та я пізнала солодкі обійми царя Світовидену.

- Ти нам зуби не замовляй, - вишкірився маг. – Вогняна відьма – це вона. А якщо ти намагаєшся її вигородити, то є її спільником і розплачуватись будеш нарівні із відьмою.

- Відпустіть дівчину, - устряв Андрі. – Усіма богами молю – відпустіть. Я заплачу за її свободу, скільки скажете…

- Відьму – і на свободу? А ще б чого? Щоб вона знов перемістилася до Морагвії та продовжила свою чорну справу?

- Я не чіпатиму вас… Правда…

- Бо виплеснула усю силу. Я відчуваю, що ти зараз порожня. Коли б мала у собі вогонь, то від нас би залишилось вигоріла пляма! Та тепер усе буде навпаки. Попіл залишиться від тебе та твоїх спільників, відьмо!

- Ні! Я їх зовсім не знаю!.. Випадкові попутники! Та ми познайомились тільки-но!

- Гадаєш, я прийшов із тобою теревенити? – маг чіпкими пальцями ухопив мене за підборіддя і зазирнув у очі. – Для мене безпека рідної країни над усе! І будь-якого її ворога я у порох зітру!

- Я вам не ворог, - прохрипіла.

- А, добра фея! І випалила мало не пів міста заради розваги дітлахів?  Клята відьма! – виплюнув маг.

- Я не хотіла…

- Ми теж зробимо усе без особливого бажання, - єхидно скривився чоловік. – Звільнимо землю від магічної корости. Не образишся, коли не будемо відкладати цю святу справу? Зараз і почнемо. Воно, звісно, гарніше, коли вогнища палають уночі, під сяйвом зірок. Та тоді нас можуть і самих вирахувати сингірці або світовидяне. А зараз… Сонячний бог нам на поміч. День ясний, сонце світить яскраво. До міст далеко. Проведемо обряд очищення, як годиться.

Я навіть не хотіла розуміти, на що він натякає. Ні, це все – лише страшний сон. Насправді такого не може бути ніколи…

І все ж я бачила, як блідне царевич-Місяць, як надимаються могутні м’язи Баса у порожніх спробах вивільнитися. Та магії немає, а без неї не звільнитись. Вузли затягнуті на совість.

- Скажіть, що вам потрібно?! Я на все готовий! Я – царевич-Місяць! Я можу такі кошти зібрати, що вам і не снилося!.. Каміння дорогоцінне… Срібло, золото… Навіть місячний метал дістану… Відпустіть… Хоч не усіх, хоч саму дівчину! Молю…

- Заткніть йому рота, хай не виспівує! – гарикнув маг.

Один з воїнів підскочив, увігнав до рота Андрі кляп – брудну таку ганчірку, і вдарив під дихало. Той засіпався, безпомічно кліпаючи із гарчанням, мов поранений пес.

Братику! Серце боляче стискалося, у скронях стукотіла кров, та я не могла нічого зробити. Хотілося притиснути до себе буйну голову і шепотіти на вухо заспокійливі слова, може, навіть пісню заспівати. І щоб нікого навколо. Тільки я, Андрійко і Бас. Ще раз зазирнула у себе у пошуках магії. Ні іскри. Коли не треба було, так я мало не плювалася вогнем, морагвійці праві, багато шкоди я вдіяла і заслужила покарання. Але ж не Андрійко, не Бас! Заради їхнього спасіння я рада була б знов видобути магічне полум’я та спалити ворогів. Я ніколи не прагнула бути магинею, мене саму лякала власна сила. Та зараз розумію, що вона потрібна, як ніколи. Потрібна, щоб врятувати тих, кого люблю. Та усередині порожньо…