Глава 22. Без магії.

ДНа щастя, свідомість ніхто з нас не втратив.

Бас обперся спиною об колодязь і посадив мене собі на коліна, колихаючи, мов дитину.

- Джерело втягнуло назад магію, що вирвалась з нього, а заодно витягло і нашу особисту магію, - пояснив він. – Я зараз порожній, як ніколи. Не знаю, чи просто ми позбулися сил, і вони відновляться згодом, чи це назавжди…

Мені стало страшно. Навіть не за себе, а за тих, хто мені дорогий. Що я? Навіть не пам’ятаю, щоб колись користувалася магією у своєму минулому. А у цьому світі вона виривається з мене мимоволі, коли я надто налякана. А Басові та Андрі важко, бо магія – то частина їхнього єства, звична та затребувана.

- Жива вода! – підхопилася я. – Треба випити живої води – і стане легше! Якщо, звісно, вона також не втратила свою силу.

Не втратила, бо в її основі лежала не магія, а природні властивості. З кожним ковтком поверталось життя. Але не магія. Я-то не надто це відчувала, бо й так була майже порожня після того, як випалила діамантового змія, а Басові та Андрійкові було непереливки, я бачила це. Вони ніколи не втрачали магію у великій кількості, а зараз усередині залишилась неначе велика діра. І все ж жива водиця дала можливість пережити втрату магічних сил.

Наближалась ніч, і у нас не було іншого виходу, як лягти спати під відкритим небом, притулившись до стінки колодязя, хоч це й було небезпечно. Бас та Андрі вартували по черзі, мене взагалі не чіпали. Єдине, про що я жалкувала, це те, що не можу залишитись із моїм обранцем наодинці. Коли тепер настане можливість повторити все те, що подарувала нам ніч у храмі Лади? 

На щастя, ніхто не потурбував нас до самого ранку, мабуть, хижаки обминали небезпечне місце, що пашіло раніше магією.

Учора ми не могли розгледіти нічого через веселковий туман, та сьогодні чітко вже бачили, що пустеля зійшла нанівець. Натомість навколо тягнулась кам’яна рівнина. У тріщинах кріпились поодинокі низькі кущики. Сонце вже не палило так немилосердно, як раніше.

Їжі у нас залишилося лише на сніданок. І хто знає, як довго доведеться ще подорожувати. Карти місцевості ніхто нам не запропонував.

- Куди тепер? – запитала я, жадібно сьорбаючи живу воду.

- На північ, - махнув рукою Бас. - Так ми повинні вийти приблизно на межу Сингіру та Світовидену. А потім повернемо до столиці мого царства.

- Ні, спочатку ми повинні вирушити до мого царства! – спалахнув Андрійко. – Представити батькові та матері Меланію, домогтися офіційного прийому її до сім’ї. Потім вже й про весілля подумати…

- Все це не потрібно, бо Маланка вже й так моя дружина перед людьми та перед богами! – скипів Бас.

Та поки ж вони сперечатимуться? Я так хочу, щоб дорогі мені чоловіки потоваришували… Мені навіть не важливо зараз, до Сингіру ми вирушимо чи до Світловидену. Головне – знати, що я і ті, кого люблю, у безпеці. І все ж у питанні вибору шляху я підтримала названого брата.

- Любий, - ласкаво погладила коханого по плечу, - гадаю, царевич правий, спочатку слід владнати усі офіційні моменти. Що, коли батьки Андрі не схочуть прийняти мене? Тоді я не стану царівною Світловидену і ти не зможеш одружитись зі мною…

Від цієї думки стало гірко та боляче.

- Ти вже царівна! – підскочив Андрійко.

А Бас лише рукою махнув:

- Мені однаково, хто б ти не була: царівна, магиня, вигнанка, жебрачка. Я кохаю тебе. І я сам собі господар. Це Андріадо вимушений буде одружитись, на кому батько скаже, його сестриця теж повністю залежить від батьківської волі. А я сам видаю укази та пишу закони. Мала, та навіть якби я мав віддати усе своє царство заради того, щоб бути із тобою, я б не вагався ні хвилини!

На серці стало тепло і радісно, я притулилась до коханого і очі заплющила. Так би і стояла вічність.

- Гадаєш, я за Меланію царство не віддав би? – підскочив Андрі. – Не тільки царство, й життя!

- Не розкидайся царством, якого не маєш, свояче. Батько твій – здоровань ще той, і правитиме довгі роки.

- То й добре! Розкрию секрет, що хочу попроситись у батька послом до Сингіру, щоб бути поруч із Меланією та приглядати за нею. Щоб ти не ображав!

- Хіба я коли образив Малу хоч словом, хоч ділом? Ти думай, що говориш, царевичу!

Зараз поб’ються. Треба це якось зупиняти.

- Хлопчики, а чи не час нам у дорогу? Наскільки я розумію, їжі у нас залишилось лише на сніданок, тож треба швидше вийти до людського житла. А то помру з голоду десь по дорозі і нікого вам буде захищати.

Подіяло. Гнівно зиркаючи одне на одного, цар та царевич сіли «до столу», тобто виклали на рушничок наші запаси. Їжі, і справді, залишалось трохи, вже й відділяти нічого. Мені й так видали найбільшу частку, хоча я й розумію, що великим чоловікам їсти слід більше, ніж дівчині.

Вже не гальмуючи, вирушили ми у путь. Хоч пустелю й змінила кам’яниста поверхня, на якій то тут, то там виднілися бідненькі кущики, та від цього не набагато легше. Хіба що не так палить сонце. Але їжі не знайти.

Через втому не хотілося й розмовляти. Ми сунули й сунули вперед, наче примари, не зупиняючись ні на обід, ні на вечерю. Їжі вже немає, а ковтнути водиці можна й по дорозі. Якщо не вийдемо на людське житло, то я й не знаю, як далі. Погано, що ніякої живності не зустрічалося. Правда, я зовсім не певна, чи змогли б мої супутники вполювати здобич без луків та стріл. Радувало, хоч хижаки теж не зустрічалися.