Глава 21. Виконати обіцянку.

Царевич-Місяць, що тримався попереду, раптом обернувся, якийсь чужий, незнайомий. Наче вперше бачу. Навколо нього почали скупчуватись сірі тіні, і сам він схожий став на хмару грозову. І голос його, завжди такий приємний, гримить зараз, мов грім.

- Ха-ха! Що, довірились мені? А я вас завів туди, звідки немає шляху назад! Ніякого джерела магії вам не знайти, бо тут – володіння підземного володаря, царя Пекла! Чарівницю вогняну я заманив у пастку! Тепер вона, царю Сингіру, не тобі належить, а підземному царю! Довіку рабинею його буде…

Чорні хмари вже нависали над нами, простягали довгі лапи. Антураж такий, що будь-хто злякався б. Бас брови звів, мене за спину, а сам стиснув у руках меч та кинджал, готуючись захищати наречену. А брат мій названий змінювався на очах, витягувалось його вродливе лице, перетворюючись на череп монстра, видовжувались ікла, провалювались очі, виростали роги. Він швидко ріс у висоту та ширину.

Серце моє стривожено закалатало, тіло похололо, та якась тепла пляма залишалась на грудях, я скинула руку і намацала оберіг Лади. Враз стало мені спокійніше, хоч і не було причини. Я підняла погляд на царевича, що перетворювався на чудовисько. На мене дивилися знайомі очі, і бачила я у них лише подив, нерозуміння, відчай і… любов.

Бас виставив зброю, готовий у будь-яку мить зірватись у бій.

Рука Андрі змахнула мечем, цілячись у груди царя Сингіру.

Повбивають таки одне одного.

Зовсім нерозважливий вчинок, та я стала між ними, піднявши догори руки:

- Стійте, бовдури! Це все морок!

Велетенська фігура царевича поколивалась якусь мить і почала зменшуватись. Хмари, що нависали над самою головою, розвіялись без сліду. Я полегшено видихнула. Ризикувала, ще й як ризикувала. Могли мене покришити в капусту. Не покришили, зупинилися. Схоже, що тільки я можу не піддаватися морокам, за що дяка Ладі та її оберегу.

- Чого ти на мене з мечем кинувся? – Андрійко виглядав ошелешеним та розтріпаним.

- А що ти молов?

- Сказав, що вдалині вже видніється кам’яний колодязь. А ти мов сказився!

- Заспокоїлись обидва! – гримнула я. – Ми бачили зовсім інше.

- Я, що, став якимось звіром? – царевич виглядав зляканим.

- Ні, гірше. Ти перетворювався у чудовисько. І говорив страшні речі, мов, обдурив нас і заманив у пастку, щоб віддати мене підземному царю.

- Що за маячня?..

- Як бачите, галюцинації не тільки зорові, а й слухові.

- Може, зав’язати очі та заткнути вуха? – запропонував царевич.

- Не допоможе, - махнув рукою Бас. – Тут вплив йде одразу на мозок, бо одразу забуваєш про усі попередження і дієш, немов у сні. Дивно тільки, що Малій вдається зрозуміти, що то морок.

- Оберіг Лади допомагає, - погладила я металевий кружаль.

- І що маємо робити?

- Слухати Малу.

- І не відходити від мене ні на крок! – додала я і грізно помахала пальчиком.

Що там ще чекає на нас?

- Добре, тримаємось купки, - Бас власно підтягнув мене за талію і поцілував у шийку.

- Ой, лоскотно! – грайливо ляснула його по плечу і замислилась: - Може, ви мені і зброю здасте, щоб не повбивати одне одного?

Бас зареготав.

- Ти чого?

- Уявив, як ти тягнеш, надриваючись, мечі та кинджали. Мала, ти й одного меча не піднімеш.

- Та ну? – Спробувала. Погодилась: - Добре, самі тягніть це залізо.

- Це не залізо! Це – рідкісний мінерал місячник! – обурився названий брат.

- Рідкісний? Можливо. Але він не такий міцний, як мій! – Бас підняв свій меч. – Мій викуваний із зоряного металу, пронизаного срібним плетивом! Ще й усилений магією!

- І все ж він навіть сліду не залишав на діамантовій лусці змія! – вкусив Андрі.

- Так само, як і хвалений твій!

- Хлопчики, досить! Дивіться! – я простягнула руку.

Там, куди вказував кінець меча  царя Сингіру, магічний туман розсіювався, немов наштовхуючись на перешкоду.

- Бачте, мій меч могутніший! – радо вигукнув Бас і покрокував, гордо вип’ятивши груди та міцно тримаючи мене під руку.

Меч він так і тримав гостряком вперед. Царевич зітхнув важко і почимчикував слідом. Я ухопила його за руку, щоб не загубити.

Все вийшло!

Від меча Баса магічний туман ніби тікав геть. Десь там, вдалині, проявлялися нечіткі силуети, чулося бурмотіння та інші моторошні звуки, та ми намагалися  не звертати на них уваги. Магія коло джерела ще не отримала матеріальну форму, а мороку боятись нема чого. Це розумієш розумом, хоч насправді не так і легко. Найважче стало, коли ми побачили попереду кам’яний колодязь, з якого фонтаном вилітала магія, розбризкуючись різнокольоровими іскрами. Видовище заворожуюче… Але й видіння ставали все більше реальними. Чарівний меч вже не міг повністю їх розігнати.