Глава 20. До джерела магії.

Я не пам’ятаю свого минулого життя. Я навіть не знаю, чи мала до цього моменту інтимні стосунки, чи досі залишаюсь незайманою. Але я точно знаю, що мене бентежить близькість Баса, що при погляді на нього усередині загоряється вогонь. Ні, не той, магічний. Інший. Солодкий та бажаний. Я точно знаю, що хочу цього чоловіка. І коли досі цноту мою беріг названий брат, то тепер, отримавши благословення самої Лади, я готова стати дружиною Баса в усіх сенсах. Я довіряю йому. Я підтримаю кожну його ідею, навіть якщо вона видається безглуздою. Я подарую йому своє тіло, спрагле тіло, що так чекає цілунків та пестощів коханого.

На щастя, Андрі прийняв мій вибір. Він лише витяг із заплічної сумки плащ, кинув нам, повернувся і вийшов. Плащ нам знадобиться. Бас дістав і свій, чорний, щільний, щоб постелити на підлогу, зверху кинув плащ царевича, на який ліг, посміхаючись, мов кіт, що дібрався до глека з вершками. Поволі потягнув мене на себе. Я впала – і потонула у його темних очах. Що відбувалося далі – запам’ятала нечітко. Та знаю напевно – цю ніч я була найщасливішою із жінок. Те, що було між нами – найкраще за моєї пам’яті у цьому світі і, гадаю, у минулому теж. Здавалось, що тіло моє пам’ятає Баса, бо відгукувалось так швидко, насолоджувалось кожною миттю, навіть тією, що ще не настала, танцювало в одному ритмі. Я горнулася до коханого, жалкуючи лише про одне: що загубила кілька ночей, які ми вже могли бути разом.

Здавалося, я знала його усе життя… Здавалося, він знав кожен міліметр мого тіла… Здавалося, що ми єдине ціле…

Так я і заснула, згорнувшись клубочком, головою на його міцному плечі, склавши зверху руки й ноги. Я вся твоя! А ти – мій!

А на ранок ми поснідали нашвидкуруч, щедро напились живої води і вирушили у невідомість, бо ніхто не знає, що чекає на нас через п’ять хвилин чи через п’ять годин. А зустріли нас спека, що зазвичай панує у пустелі, гарячий пісок і сухе повітря. Ми весь час озиралися, очікуючи на монстрів, та, на щастя, ніхто не потурбував нас на шляху до джерела магії. Це й добре, бо я увесь запас вогню вилила на діамантового змія і зараз відчувала себе порожньою у магічному плані. Проте заповненою жіночим блаженством.

Царевич був мовчазний та зосереджений. Бачу, він дуже незадоволений тим, що я провела ніч разом із царем Сингіру, та Бас – моя половинка, благословення богів, я це відчуваю. Я не могла інакше. Навіщо відкладати те, що однаково відбудеться, коли це радує і мене, і його?

Басилейос же просто виглядав як задоволений кіт, що таки наївся вершків досхочу.

- Я ніколи не перестану тебе хотіти! – наче відгукнувся на мою думку, притискаючи за плечі ближче до себе. – Ти неймовірна, Мала! Коли хочеш – понесу тебе на руках!

- Та я поки що на своїх двох, бо й ходити розучусь.

«Мала» мені подобалось більше, ніж «Маланка», якось по-домашньою, з ноткою інтиму та ствердження, що я належу Басові. Належу. Тілом і душею, бо не уявляю без нього життя. Як я існувала раніше?

Мало-помалу ми наближалися до райдужного водограю, що примітили як ціль нашої подорожі. Спочатку у повітрі почали траплятися поодинокі іскорки, згодом їх ставало більше. Пустеля перетворювалась на щось феєричне. То якісь фантастичні рослини зустрічались, тягнули до нас свої гілки чи гнучкі пагони. То несусвітні драглі із очами чи вухами переповзали дорогу. Поки нас ніхто не чіпав, і ми продовжували рухатись вперед, хоч і моторошно ставало.

Райдужні іскорки ставали все густішими, набуваючи вигляду туману, і якому важко було розгледіти, що попереду, а звуки видавалися приглушеними.

Раптом у цьому тумані показалися зловісні вогники.

- Триокі монстри! – скрикнув Андрійко, витягаючи меч.

Бас відсунув мене за спину і теж став у стійку, стискаючи у руках зброю. У повній тиші чудовиська вискочили на нас. Царевич змахнув мечем, сподіваючись розрубати першого навпіл, та лезо ковзнуло наскрізь, а тварюка побігла далі. Ці монстри, видно, теж були створені з магічного туману і ще не встигли обрости плоттю, матеріалізуватись. Дивно було дивитись, як проскакують повз нас ці страшні хижаки. Ми стояли, притулившись одне до одного спинами, поки зграя не зникла з поля зору. Тільки опісля видихнули полегшено.

- Сподіваюсь, усі магічні створіння коло джерела матимуть саме такий вигляд? – припустив царевич.

Бас схитнув незадоволено головою:

- Ми не повинні розслаблятись. Іншого разу тварі можуть виявитись тими, хто вчепиться нам у горло.

Моторошно. По тілові пробіглись мурашки, і мене почав бити озноб, незважаючи на спеку. Втім, спеки, що супроводжувала нас у пустелі, вже не було, та й пустеля під ногами перетворювалась то у закам’янілу землю, то у сіру пиляку, то просто у грязюку. Навіть сонце крізь туман виднілося лише світлою плямою.

Що ще приготувало для нас джерело неконтрольованої магії? Яких ще монстрів воно породило?

Краще було, коли висіла навколо тиша. Тепер туман наповнювався таємничими звуками: кашель, кроки, кректання, сміх, гомін, свист.

Зосередившись на звуках, ми мало не ступили у провалля. Було воно, чи теж лише здавалося? Перевіряти не хотілось. Перед нами лежав дерев’яний міст, доволі широкий та міцний на вигляд, тільки край його зникав у тумані.

- Тримай Малу, піду перевірю, що там, - передав мене царевичу Бас.