Глава 18. Жива та мертва вода.

Cпала я, мов немовля, та ще й в обіймах нареченого, а коли прокинулась, то побачила, що Бас, хоч і обіймає, та дивиться на мене насторожено, а Андрі стоїть поруч і в нього очі по п’ять копійок, ніби на мені щось намальовано.

 Побачивши, що я розплющила очі, вони заговорили разом:

- Що це все значить, сестро?

- Звідки ти взяла ці речі, мала? Я ж тебе усю ніч з обіймів не випускав!

Хм. Оглянула себе. На грудях на простій мотузочці оберіг, а у руках стискаю золотий диск. Отже, все не сон? Розмова із Ладою згадалася чітко, немов відбулась тільки-но.

Піднялася я, переможно поглядаючи на супутників:

- Чародійка, що прихистила нас на Межі світів, сказала правду. Ми прийшли саме туди, куди потрібно. Це – храм прадавньої слов’янської богині Лади, де ми зможемо провести обряд об’єднання душ. Якщо, звісно, це потрібно…

Що, коли я собі навигадувала кохання, а насправді все зовсім не так? Та обличчя мого нареченого посвітлішало і його осяяла усмішка.

- Це означає… - обережно почав Бас.

- Що ми не загубимось, навіть коли розкидає вітер, що вирує між світами.

Побачила, як зблід у тьмяному світлі магічних куль царевич-Місяць, і боляче шпигонуло у серце. Нехай Лада допоможе зв’язати нас із Басом. А як же Андрійко?.. Мій названий братик?.. Я не можу загубити його знов! Знов? Але ж він завжди поруч з того часу, як витяг мене із темниці! У голові запульсував біль, і я залишила спроби покопирсатись у пам’яті.

Цар Сингіру, навпроти, світився.

- Сила Лади – то сила, що поєднує навіки! Жаль, та на сьогодні залишилися лише легенди, а були часи, коли богиня сходила на землю…

- Я розмовляла з нею сьогодні. Ці речі – її дар. Оберіг – то особисто для мене, а цей диск… За обряд ми повинні дещо зробити для богині…

Бас хмикнув:

- Як завжди, безкорисливістю й не пахне. Чого вона від нас хоче?

- Ні-ні, це потрібно не лише Ладі, це потрібне усім!

- Що саме?

- Закрити колодязь, звідки витікає магія, і дати можливість Гварандським пустощам знов перетворитись на квітучу країну.

- Це не реально!

- Можливо. А можливо, й реально. - І я переказала супутникам усю нашу з Ладою розмову. Завершила словами: - Богиня проведе обряд, а ще допоможе подолати діамантового змія. Ми ж на дяку повернемо у ці прокляті землі життя. У плюсах усі.

- Це не буде просто, - виніс вердикт царевич.

- Ніхто й не казав, що буде просто. Та у нас лише три шляхи на даний момент. Перший: вийти до змія на сніданок, їж нас, дорогенький, тільки швиденько. Другий: просидіти у схованці, поки не помремо від спраги та голоду. Третій: спробувати подолати змія. Я за третій. Померти завжди можна встигнути, а так у нас з’являється шанс.

- Примарний шанс, - зітхнув Андрійко.

А Бас сприйняв усе, як план подальших дій:

- Поснідаємо і пошукаємо джерельця, про які ти казала, Мала.

Так ми й зробили. Поїли добре, не економлячи їжу, бо сили нам зараз потрібні, як ніколи. Потім царевич зняв зі стін магічні кулі, що давали світло, і ми рушили на пошук спуску до підземної частини храму. Довелось полазити серед руїн, та нам це вдалося. Підземний ярус не був зруйнований і представ перед нами у всій своїй красі. Білий мармур, барельєфи, рунні орнаменти. Мозаїка, викладена самоцвітами, знайомила з яскравими моментами життя прадавніх богів. В основному – бої, та знайшла я і знайомий сюжет: пекельний змій викрадає красуню, а за ним вже женеться богатир, піднявши угору меча.

Та нас цікавило одне – джерела живої та мертвої води. Після деяких блукань ми вийшли у коридор, що привів нас до печери, де прямо зі стін у двох місцях сочилася вода. Розміщалися ці джерельця на висоті метра чи трохи вище, між ними також була відстань близько метра. Гадаю, колись вони були дзвінкими та веселими, води джерел змішувались і утворювали унизу водойму. Зараз же водиця ледь-ледь стікала по краплі і замість підземного озерця було лиш болото, суцільна муляка.

Ми перезирнулися.

- У цьому не змочиш лезо меча і не нап’єшся, - у голосі Андрійка звучало розчарування. - Та й як зрозуміти, яка вода жива, а яка – мертва?

- Слід розчистити русла, - Бас почав обходити болото по кам’яному краю, щоб дібратися до джерела. – І ти допоможеш.

- Але ж… - Андрійкові не надто сподобалась ця ідея. – Мертвої води не можна торкатись, вона вбиває!

- Комусь не поталанить, - кинув через плече Бас. – Давай, свояче, приступимо до роботи разом.

Зітхнувши, царевич рушив в обхід болота з іншого боку.

- Ні! Це небезпечно! – Я мимоволі кинулась слідом, та не змогла вирішити, за ким саме, і, похитнувшись, мало не впала у багнюку.

- Стій на місці, Мала! – рикнув Бас. – Ти сама розумієш, що ми маємо це зробити.

- Але ж мертва вода вб’є котрогось з вас!

- Не одразу. Ми встигнемо. Готовий, своєче? Тоді почнемо водночас…