Глава 17. Лада.

Неприємний шурхіт над головами продовжувався. Наша трійця дружно підняла очі догори.

- Діамантовий обвивається навколо ніг статуї, відпочивати буде, - пояснив Бас.

Царевич вилаявся. Нецензурно. Басилейос шикнув на нього.

- Маємо те, що маємо, - потягнулася я до шматка в’яленого м’яса і впилася у нього зубами.

- Моя… здобич…

Гадаєте, дали спокійно з’їсти? Мій дорогоцінний наречений почав відбирати у мене м’ясо, мотивуючи тим, що має розділити усе на сім рівних частин, на сім днів, а потім кожну ще на три – сніданок, обід та вечерю, а тоді на кожного... Я впиралася і здобич свою не віддала. Не знаю, що буде завтра, та хоча б сьогодні маю намір лягти спати з повним шлунком, а не під немелодійне його буркотіння. Інакше і не засну, знаючи, що над головами вмостився величезний змій в очікуванні нас. Може, набридне йому за тиждень, і залишить він нас у спокої? Та десь із глибин пам’яті спливло знання, що змії можуть наїстися добряче, а потім місяцями не харчуватись, не впадаючи при цьому у сплячку. То чом діамантовому чудовиську не почекати коло «консервів»? Він же не знає, що ми не збираємось виходити, навіть коли закінчиться запас їжі та води.

Не віддала я м’ясо, з’їла, скільки влізло, і сито відкинулась на спину.

- Ой, моя рука!

Бас бережно опустив долоні на місце, де боліло:

- Мала, ні перелому, ні вивиху я не бачу. Трохи жили потягнула.

- А болить, наче не трохи!

- Зараз легше буде, - наречений почав водити долонями над болючим місцем, і потроху затопило мене приємними відчуттями прохолоди та млості.

- Екстрасенс, ти ба… - сонно пробуркотіла я.

- Цілитель, - поправив мене Бас. – Зовсім трохи. Не вчився я на цілителя. Просто вливаю трохи своєї сили.

На мене таке лікування вплинуло не лише як знеболююче, а ще й як добре снодійне, і я непомітно для себе поринула у м’яку хмарину, де не було ні звуків, ні кольорів, лише приємні відчуття, мов купаєшся у молоці.

Та раптом у цьому «молоці» з’явилась рука, біла, жіноча. Мимоволі я потягнулась до неї, торкнулася пальцем, а вона вхопила за зап’ястя і витягла… Куди?

Храм білокам’яний зі сферичним дахом, оздобленим візерунками, арочними вікнами, колонами, спіральними сходами, огородженими балюстрадою. На сходинці сиділа жінка з надто знайомими рисами, у довгій білій сукні. Ідеальні риси, фантастичну фігуру дещо приховує плаття вільного крою, та все одно зрозуміло, що жінка бездоганна, виглядає не юнкою, а років десть на тридцять. Зріла краса, яка цінує себе і світ довкола. Я бачила її зовсім недавно, у сні. У вигляді статуї, навколо якої водили хоровод дівчата. Тільки зараз вона була у плоті, жива, тепла і ще краща.

- Хто ви? – лише прошепотіла я, не зводячи очей з красуні, здавалося, що м’яке сяйво огортає її. Ні, то вона світиться зсередини!

- Ти сама знаєш, - голос незнайомки звучав заспокійливо, такий тихий грудний голос, але вагомий настільки, що, здається, одним словом вона втихомирить дикого звіра або зупинить армію. – Я – Небесна Матір.

- Лада… - згадала я, кому були присвячені пісні дівчат, що кружляли навколо статуї.

- Сідай, - богиня зовсім по-свійськи поляскала по сходинці коло себе.

Я присіла на краєчок, не в силах відірвати погляд від її обличчя. Любов та доброта ніби сочилися з кожної пори, заколихуючи та надихаючи. Богиня несхвально хитнула головою і простягнула круглу металеву бляху – кулон на мотузочці. Спочатку я подумала, що це восьмиконечна зірка, вписана в коло, та пригледівшись зрозуміла, що то сплетені між собою квадрат та два еліпси.

- Що це?

- Оберіг, Зірка Лади. Звісно, це не панацея, і вона не вбереже тебе від меча чи отрути, та додасть розсудливості, обережності, покращить інтуїцію, захистить від стороннього впливу, як от зараз.

Тільки-но оберіг ліг мені на груди, як у голові наче перемкнуло. Тепер я могла не тільки дивитись на богиню, відкривши рота, а слухати, усвідомлювати, сприймати її, як людину, хоч і значно витонченішу, розумнішу, досвідченішу, ніби добру тітоньку чи старшу сестру.

- От і добре, - усміхнулась Лада, і я не втрималась від усмішки у відповідь. – Тепер можемо поговорити. – Я знаю, хто прислав тебе.

- Хто?

- Та, що живе між світами, на Межі. Вона має багато імен. Та вона завжди знає, кого й куди відправити.

- Навіщо ми тут? Нас ледве не подрали на шматки триокі монстри, мало не зжер діамантовий змій.

- І все ж ти щаслива зараз, дитя.

- Я? Щаслива? Як я можу бути щасливою, коли над нами нависає загибель?

- Ти можеш допомогти мені, а я – тобі. Ти виживеш.

- А Адріадо? А Басилейос?

- Не знаю.

- Я не можу втратити їх!

- Ти ж знаєш, я можу провести обряд, який з’єднає тебе із твоїм обранцем, як робила це віками.

- Що це означає?

- Це зв’яже ваші душі навіки. Зараз нещасний випадок допоміг тобі відшукати вірний шлях, шлях до тих, кого любиш. Та все може змінитись в один момент. Ваші путі можуть розбігтись і більш ніколи не перетнутись. Принаймні, у цьому житті.