Глава 16. І де ми?

Отут ми й складемо голови. Не розірвані зграєю триоких монстрів, так розрізані на смужечки діамантовим змієм.

- До інших руїн слід було бігти, - з жалем простогнав Андріадо. – Тільки пізно…

- Можливо, змій наїсться чудовиськ і залишить нас у спокої? – припустила я.

- Якщо вірити легендам, то у нього очі відчувають тепло живого тіла, тож в пісок від нього не зариєшся, - пояснив Бас. Сподіватись, що наїсться, не варто, сама бачиш, яка туша. А вбити його неможливо, бо тіло вкрите лускою, спорідненою до діаманту, такою міцною, що й мечем не пошкрябати.

Я з повагою озирнулась на гігантського змія, що продовжував з апетитом знищувати зграю триоких монстрів, і почала збиратися на піщану гору.

- Це змія не зупинить, - покачав головою царевич, та все ж поліз слідом.

- Так що ж мені? Чекати, поки його милість збереться мною закусити?

Через пару хвилин ми були вже нагорі, де виднілися під кам’яною «драпіровкою» коліна статуї. Обійшли навколо гігантських ніг, звісно, не знайшли нічого, щоб порадувало. Заховатися тут абсолютно ніде. А змій, судячи з усього, вже завершував криваву трапезу з монстрів і незабаром переключиться на нас. Тут мене охопила така лють. Невже ми подолали такий путь задля того, щоб стати закускою на столі якогось там піщаного змія? Неправильно це усе! І чародійка, що живе на Межі між світами, не передрікала нічого фатального. Щось там втирала про вибір. Невже оце – наш вибір? Ні!

Я скочила у гніві та почала стукати кулаками по колінам статуї:

- Якщо ти маєш силу – прокинься! Коли магія створила таку потвору, то мала створити й можливість захисту від неї! Я не хочу помирати!

- Меланіє, не треба! – намагався зупинити мене царевич. – Ти пошкодиш собі руки!

- А яка різниця, якщо однаково відправлятись на вечерю до цього гігантського черв’яка?!

Невже ті легенди про князя-Місяця, сестру його Маланку та залізного змія, який її викрав, дійсно мали місце? Невже події, що відбувались із богами у прадавні часи, і досі можуть впливати на людське життя? Так у легенді ж усе добре закінчилося…

З пересердя я гепнула по коліну з усіх сил.

Раптом пісок під нашими ногами посунувся і почав осипатись кудись усередину. Бас спробував втриматись, та через те, що він самий важкий між нас, першим полетів у діру, що утворилася.  Я зробила лише два відчайдушні кроки і теж провалилася.

Добре, що падати видалось не надто глибоко. До того ж, приземлилася я на великого м’язистого царя Сингіру, що дуже втішило. Таким чином лише трохи забилася, а впади на гостре каміння? Баса моя тушка не вбила і він спритно відтягнув мене вбік, бо згори вже сунувся царевич.

Андрі впав на кам’яну підлогу, усипану уламками стелі.

- Басе, Андрійко ж вдарився!

Сама не знаю, звідки узялося оте «Андрійку». Справжнє ім’я царевича – Андріадо, яке я самовільно скоротила до Андрі. А тепер так назвала. Ім’я лягло на язик, ніби завжди там було, ніби саме цим ім’ям когось я раніше називала, так тепло стало, так хороше.

Натомість Бас образився:

- Мені, що, слід було ще й цього недоумка ловити? Я й так вже мов відбивна котлета. Мала, може злізеш із мене і спробуємо зрозуміти, куди потрапили.

Раптом темряву пронизало тьмяне світло. Виявилось, що це царевич утворив в обох долонях кулі, що світили м’яко, немов… немов місяць у повні. Втішило, що він не постраждав під час падіння.

Ой, а я, виявляється, безсоромно лежу на Басові, погладжуючи його дебелі біцепси і трицепси… Мало не муркочу, мов кицька, якій показали вершки. Втім, сам він теж огорнув мене своїми міцними ручиськами і погладжує по…

- Гей! Чом твої руки на моїх сідницях?

- А де вони ще повинні бути, коли я врятував твоє ніжне тіло від жорстоких синців? Де дяка, я питаю?

- Дяка? Та ти мені сьогодні мало руку не відірвав! Напевно, вивих або розтягнення зв’язок!

Прислухалась до відчуттів. Мабуть, через сплеск адреналіну, я забула про біль, навіть по статуї гепала з усіх сил, та зараз згадала, і знов заболіло.

І лише царевич-Місяць вставив питання по суті:

- І де ми?

Бас піднявся, озираючись, і мене поставив на ноги, бережно притримуючи за плече:

- Здається, ми у храмі, який завалився, про що свідчить викладена мармуровою плиткою підлога. Але будівля не повністю впала, а вперлась одним боком у статую,  про що свідчать стіни, що лежать під кутом. Таким чином ми опинилися у пастці, скритій часом пісками. Хоча зараз нам це на руку. Гадаю, клята гадина не зможе виколупати нас звідси…

Щось гепнуло з усієї дурі у стіну, спричинивши локальний землетрус. Згори посипались уламки. Бас встиг перевернутися і накрити мене своїм великим тілом. Я навіть про небезпеку забула, насолоджуючись його теплом та чоловічим терпкуватим запахом. Він підтримував себе, впершись у підлогу ліктями, та однаково я відчувала вагу його тіла, приємну, бажану. Хотілося, щоб це ніколи не закінчувалось…

Мій кайф закінчився. Бас встав, обтрушуючись, підтягнув мене під одну із стін, почав обмацувати стривожено: