Глава 15. Вижити попри все.

- Що воно?! – крик царевича-Місяця продирається крізь шум у вухах.

Я протираю очі, і бачу, як вдалині неначе летить бджолиний рій, застилаючи горизонт. Та то лише так здається, бо дуже далеко. У Баса зір кращий, ніж у мене, можливо, тому що я з іншого світу, а може, то його особливість, тому він перший зрозумів, що то за «рій», смикнув мене за руку і майже побіг у бік руїн, на які я вказала.

- Якщо ти помилилася, то нам слід начуватись…

Я ледве встигала перебирати ногами, бігти по піску – той ще квест. Збоку виднілася фігура Андрі, що теж мчав з усіх сил. Він наблизився, хотів ухопити мене за вільну руку, та я якраз навернулася носом у пісок. Я вже й очі заплющила, уявляючи, як проїдуся зараз обличчям, здираючи шкіру в кров, та Бас не дав впасти, бо тримав мене за руку. Звісно, при цьому мене так смикнуло, що, гадала, рука ледь-ледь не відірвалась. Або вивих, або розтягнення зв’язок забезпечені, не знаю, що й краще. Боляче! Я вивернулась, сіла на пісок, хникаючи та качаючи травмовану руку, мов дитинку. Цим грубим телепням не можна й торкатися маленьких ніжних дівчаток!.. Звісно, не така я вже й маленька, не така й ніжна, та пожалітись хочеться.

Бас намагався знов ухопити мене, та я завбачливо закричала:

- Рука! Моя рука! Залиш мене!

- Монстрам?

Я обернулася у той бік, де ввижався рій. Ой, леле! Вже й я бачу, що ніякі то не бджоли, а вже знайомі нам триокі чудовиська. Велетенська зграя, більше сотні, напевно. Я спробувала скочити, машинально обперлась на руку. Еге ж, на ту, що болить!

- А-а!

- Не встигнемо! – Бас підняв мене, перекинув через плече і помчав велетенськими стрибками, ноги-то в нього довгі.

Те, чого я й боялась. При кожному стрибку я вдарялася о міцне, мов скала, плече, що було дуже неприємно. А враховуючи те, що ще й рука болить…

Агов, це я колись бажала, щоб чоловік моєї мрії носив мене на руках? Хто там нагорі відповідає за здійснення бажань? Я зовсім не те мала на увазі, що відбувається зараз! Не на плечі, бо незручно! Не з травмованою рукою, бо боляче! Не по піску, бо він здіймається і забиває мені носа! Не тоді, коли нас можуть наздогнати і зжерти люті магічні мутанти!

Годі! Наступного разу я сто разів подумаю, перш ніж помріяти!

Хоч моєму нареченому вдавалося рухатись швидше, ніж тягнучи мене за руку, та все одно не так швидко, як хотілося. Монстри наближалися, а до руїн було ще досить далеко. І я зовсім не певна у своїх силах, по відчуттях, відновилося їх достатньо, щоб запалити вогнище, та зовсім недостатньо, щоб знищити силу-силенну чудовиськ. Та ще й травмована рука не давала можливості зосередитись.

Не знаю, скільки ми так бігли, та бідолаха Бас почав втомлюватись, дихання його ставало все важчим та важчим. Я хоч і не надто важка, та і з такою ношею довго не побігаєш.

- Давай, я понесу Меланію! – запропонував царевич-Місяць, який і сам вже хекав, мов пробіг марафон, от йому, точно, витривалість слід тренувати.

Бас лише скептично глянув на юнака. Якщо їх порівнювати, то цар Сингіру високий, міцний, добре накачаний, хоч на змагання по бодібілдингу виставляй. На відміну царевич Світовидену жилавий, стрункий, гнучкий, теж сильний, та все ж не такий, як Басилейос, молодий ще, можливо, через кілька років і зрівняється, та поки що програє. Он мій наречений скаче, мов гірський цап з моєю тушкою на спині, і хоч би що.

Зурочила. Бас перечепився через щось, чи то нога потрапила у ямку, не знаю, та гепнувся знатно. Я ж перелетіла через нього і вдарилась, аж дух вибило, добре, хоч не на травмовану руку, та вона й без того заболіла дужче.

Наречений мій піднявся так, щоб сісти на пісок, і трусив головою, видно, забився таки. Царевич-Місяць по інерції пробіг далі, та вже повернувся, щоб допомогти мені встати на ноги. На якусь мить ми усі троє уставились на зграю, що наздоганяла нас. Стало зрозуміло, що дістатись до укриття ми не встигаємо. Доведеться тут прийняти бій і, швидше за все, загинути. Коли вичерпаємо усі можливості для захисту, залишиться лише розслабитись та піддатися їх гіпнотичному виттю. Можливо, буде не так боляче…

І тільки тут я зрозуміла, що монстри на цей раз не виють, біжать мовчки, з усієї швидкості, але ж мовчки.

Андрі оголив меч та кинджал і завмер, очікуючи на хижаків. Бас, похитуючись, піднявся і теж приготувався до бою. Втомлені, навряд, чи вони зможуть вистояти довго. Отже, наша загибель – лише справа часу. Як же страшно! Страшно помирати такою лютою смертю… Втім, помирати, мабуть, завжди страшно. Але ці очі на висолоплених язиках! Це скреготіння ікол, що вже чути… Серце гупає, немов намагається вискочити і бігти геть самотужки. Намагаюсь намацати усередині силу вогню – і розумію, що її мало, надто мало!..

Перший з чудовиськ вже наблизився впритул і… пробіг повз, навіть не повернувши у наш біг голови. За ним другий, третій. Тварі проскакували, обминаючи нас з обох боків, і мчали далі. Це було заворожуюче видовище. Руки і ноги у мене похололи, незважаючи на добрячу спеку. Та це правда! Зграя огинала трійку людей, не чіпаючи, не помічаючи, не звертаючи уваги. Це було так моторошно. Бас продовжував стискати зброю, та вигляд у нього був шокований. Андрі підійшов, обхопив мене зі спини, схрестивши леза меча та кинджала.

- Вони не чіпають нас! – нервово хихикнувши, вигукнула я. – Мені це подобається!