Глава 14. Пустеля.

Ми не бачили нікого, та прим’ята трава чітко вимальовувала босу ногу розміру так десь шістдесятого. Цівка слідів потягнулась сама собою вперед, петляючи поміж дерев.

- Поспішіть, - підштовхнула нас Єфросинія, простягаючи дві сумки з припасами.

Ми швиденько подякували господині і побігли, бо за нашими спинами сліди зникали і трава підіймалась, наче нічого й не було. Поки під ноги дивились, не встигли помітити, як хащі змінила пустеля. Останній крок, озираємось – позаду болота, лісу й сліду нема. Попереду тільки пісок, вдалині видніються зруйновані споруди, наполовину засипані пісками, сонце пече немилосердно, а повітря гаряче й важке.

Щоб стати дружиною царя Сингіру, ще слід в цій пустелі вижити. Та коли що, хоч помру царівною – жартома «втішила» сама себе.

Перезирнулися, оцінюючи ситуацію. Ми повернулися, та Гварадські пустки нікуди не поділися зі своїми монстрами та магічними пасками, як, наприклад, три сосни, в яких ми заблукали. І все ж, багато чого змінилося після відвідин Межі між світами. Я тепер заручена і дізналася, що родом з іншого світу, куди повертатись не можна. Тоді шлях залишається один – вперед. Точніше, на північний захід, як радила Єфросинія.

Андріадо помотав головою, мов пес, що виліз з води:

- Добре, хоч живими вибрались з лап цієї жахливої відьми, - мовив. – Я вже й не сподівався.

- І чим же вона така жахлива? – несправедливість боляче вколола у серце. – Приємна поважна жінка, мудра та гостинна.

- Та взагалі – молодиця ще та, так і підморгувала, коли ніхто не бачив, - висловив свою думку Бас.

Ми перезирнулись здивовано.

- І якою ти бачив господиню, що дала нам притулок на ніч, попарила у бані та добряче нагодувала?

- Стара карга із довгим гачком-носом, беззубим ротом, кількома великими бородавками та очиськами, що так і свердлять тебе наскрізь. А те лахміття на ній? Справжня відьма!

- Я бачила жінку середніх років, охайну, привітну, нічим не примітну…

Бас аж рота привідкрив, слухаючи наші описи:

- Це була рум’яна молодиця з кріпким тілом, видатними опуклостями, складеними на голові короною шикарними русими косами та веселою вдачею. І ім’я таке гарне: Аріана.

- Єфросинія, - виправила я.

- Гадра, - зітхнув царевич. А ще ця хатина, що в землю вросла. І дворище, огороджене кілками з насадженими на них черепами…

- Пристойний дім, мило усе виглядало, - поділилася я власними враженнями.

- Терем, - лаконічно доповів Бас.

- Отже, - підвела підсумки, -  ми усі бачили господиню по-різному?

- Виходить, що так, - кивнув Андрі. – Натрапили ми на Стража Межі між світами. Все просто.

- На Межі просто не буває. Ким би вона не була, як би не виглядала, а зла нам не вчинила, навпроти, допомогла. За це їй дяка велика. А нам час далі рушати, нічого на одному місці тупцюватися, - Бас зорієнтувався по сонцю і попрямував у північно-західному напрямку, по-господарськи тримаючи мене за руку.

Царевич-Місяць, щось буркочучи під носа, посунув за нами.

Пустеля без жодного руху робила свою чорну справу. Від спеки боліла голова, сонце безжально сліпило очі, підошва нагрівалася надмірно, а губи пересихали та тріскались. Здається, я ніколи не любила екстремальні подорожі, і зараз тільки й мрію вибратись за межі пустелі. Добре ще, що таємнича мешканка Межі наділила нас запасами води та харчів, бо вже б валялися на піщаному безмежжі три висохлі мумії.

А ще тішило, що й досі не зустріли ми ніякої живності. Принаймні, не чути отих монстрів, що великими зграями заганяють здобич. Хоч би не зурочити. Силу вогню усередині відчуваю, та не вмію ще визначати, чи багато її зібралося, чи вистачить для потужного удару, коли що.

Пісок був щільний і ноги майже не провалювались, це теж плюс. І все ж дорога виснажувала. Привал ми зробили, коли сонце наблизилось до апогею. Якраз дібралися до руїн колись величної споруди, бо залишилася стіна з арками та барельєфами, у тіні якої ми й залягли.

- Гадаю, що нерозумно продовжувати шлях у найбільшу спеку. Краще подрімати у тіньку, а увечері, коли сонце котитиметься до горизонту, продовжимо подорож, - запропонував Бас.

- Все так, але з настанням нічної прохолоди можуть повилазити мешканці пустелі, які зараз сплять, - заперечив Андрі. – Навпроти, до темряви слід підшукати більш захищене місце, бо хто знає, які сюрпризи приготувала для нас пустеля.

- Меланія не зможе пересуватися у спеку. Вона й так вже погано виглядає!

Ото комплімент від нареченого. Я пригладила волосся та випрямила спину.

- Будемо нести її по черзі, - не вгавав царевич.

Уявила, як він перекидає мене через плече і суне, провалюючись у пісок і ледве пересуваючи ноги. Не треба мені такого щастя. І досі ребра болять після того, як мене везли поперек коня бренінгенці.

- Є, стійте! Ви мене спитали?

- Чоловік має вирішувати, як вбезпечити кохану жінку, - повчально мовив Бас.

- Поки що я відповідаю за сестру! – завівся Андрі.