Глава 13. Неочікуваний зліт.

Ми ж, як не як, у гостях. Слід дотримуватись хоч яких правил культури, а ці півні вже готові зчепитися!

Знов довелось стати між ними. Я вже розсердилась, сама, як той змій, сичу:

- Майте ж повагу до дому, що нас прихистив, до гостинної господині, що не виставила, а прийняла з усією душею!

- Сестру чіпати не смій! – смикнув мене за руку до себе Андрі.

- Кажеш, сестру? – глузливо схилив голову Бас. – Тоді, царевичу-Місяцю, чому б тобі не прийняти її у сім’ю офіційно, щоб не було недомовок?

- Про це тільки й мрію! Чекав лише слушного моменту.

- І чим тобі цей момент не слушний?

- Хотів зробити це в урочистій обстановці, в царському палаці у столиці Світовидена, в присутності родини…

- Ти, царевичу, мабуть, трохи тупуватий, коли й досі не зрозумів, що до Світовидена Маланка не потрапить. Ми йдемо до Сингіру!

Тут вже я перебила сперечальників:

- Про що ви, коли ми зараз взагалі на Межі між світами застрягли? А щоб потрапити хоч до Світовидену, хоч до Сингіру, навіть якщо Єфросинія допоможе повернутись назад, маємо подолати Гварандські пустощі, про які ви самі казали, що це ще нікому не вдавалося. Тож нащо споритись про те, чого, можливо, ніколи не буде?

- Маланка права, - погодився Бас. – Ми не знаємо, що чекає на нас завтра. Отже, коли хочеш узяти дівчину під крило роду, то роби це зараз.

- І зроблю! – вигукнув Андрі.

- А я засвідчу, - озвалася Єфросинія, яка, мабуть, давно вже за нами спостерігала, притулившись спиною до одвірок. Здається, те, що відбувалося, приносило їй задоволення.  Ще б пак, таке шоу у цій глушині.

Я лише спостерігала розширеними зіницями за тим, що відбувається. А царевич затиснув мою долоню у своїх і урочисто почав промовляти:

- Я, Андріадо, царевич-Місяць, спадкоємець трону Світовидена, при свідках приймаю Меланію, магиню без роду та племені, у сім’ю. Віднині Меланія – сестра моя, і має усі права та обов’язки, як царівна.

Про обов’язки мені не дуже сподобалось… Стоп! Не зрозуміла! Це що означає? Я відтепер – царівна? Оце розгорнулись події… Не знаю, радіти чи плакати?  З одного боку – просто чудово! Тепер я не безрідна билинка серед поля, а царівна великої міцної держави і ніхто не матиме права мене безкарно образити. З іншого… Я ж без поняття, які тут панують правила та закони. Чи має царівна право голосу, чи являється лялькою у руках сім’ї, видадуть заміж за власним розсудом за якогось старигана, як от, наприклад, Житана Третього… Що там Андрі натякав щодо обов’язків?

Та розпитати про плюси та мінуси мого нового статусу я не встигла, бо чоловіки знов почали сперечатися.

- Тепер Меланія – царівна Світовидену, - гордо задравши носа заступив мене спиною Андріадо. – Отже, руки геть від царівни! Піде вона разом зі мною до Світовидену, і ти, Басилейосе, не маєш права нас перепиняти!

- Єге ж, - анітрохи не засмутився Бас. – Тепер, у присутності шановної Єфросинії, як свідка, я, цар Сингіру Басилейос, прошу руки царівни Маланки у царевича Світовидену Андріадо.

- Ти серйозно? – підняв здивовані очі царевич.

- Маєш сумнів?

- Хоча, чого це я? – отямився Андрі. – Це чужинку ти міг зробити коханкою, я з царівною можеш тільки одружитися, і цей союз вигідний обом нашим державам…

- Нарешті твої думки, царевичу, не заважають моїм планам, і ти перестанеш ворогувати зі мною.

- Чекай-но… Це, звісно, слушна пропозиція, але ж таке рішення має ухвалити мій батько, як голова роду…

- Свояче, не дури. Зараз, у цьому світі, точніше, вузькому проміжку між світами, батька твого немає, отже, ти автоматично стаєш головою роду і можеш розпорядитися долею сестри.

- Взагалі-то так… Але я не дам згоди, якщо Меланія проти…

- Мала, - І я здригнулась від цього короткого слова, неначебто так він і повинен мене називати, - скажи тепер своєму телепню-братику, що кохаєш мене і згодна стати моєю дружиною.

Голос царя звучав впевнено, наче він і не замислювався над іншим варіантом. А я… Я оніміла від несподіванки. Оце так зліт! Тільки-но була ніким, за мить злетіла до титулу царівни, а тепер мені пропонує руку і серце наймогутніший володар на континенті! Чи тільки руку?

Та Єфросинія не дозволила розлитися сумнівам, немов прочитала мої думки:

- Ці почуття священні, дівчинко, бо вони вічні. Та бережи їх, бо втратиш.

- Але ж вони вічні? – безпорадно озирнулась на господиню.

- Вічні. Тільки щоб знов їх розшукати, може знадобитись не одне життя. Цінуй те, що тримаєш в руках.

Це означає, що я маю дати згоду? Але ж я майже нічого не знаю про Басилейоса! Та це, якщо думати логічно, якщо ж довіритись серцю, то я знаю про нього все: як він супить брови, коли сердиться, яким теплом загоряються його темні очі, коли дивиться на мене, якими ніжними можуть бути його доторки.

- Так! – вилітає з мене повз усі логічні доводи, що намагаються зупинити.

Трохи лукаве обличчя Баса огортає вираз переможця: