Глава 11. Дім серед лісу.

Ні примітної берізки на купині, ні самого болота, ні навіть трьох сосен, у яких, виявляється, можна заблукати. Ми опинились у зовсім іншому місці.

Ліс тут був похмурий, темний, бо густі віти ялин спліталися між собою, утворюючи глибоку тінь, куди ніколи не потрапляв навіть сонячний промінчик. У тіні не росли трави, не підіймалась молода парость. Зате панували гриби. Я не дуже розбираюсь у грибах… Так я відчуваю, хоч і не пам’ятаю. Та були вони різні, одні маленькі, з кругленькими шапочками, гніздилися цілими сім’ями. Інші крупні, поодинокі, з товстими діжечками-ніжками. А онде високі, рудуваті, із закрученими догори шляпками.

Та головне не це. Прямо перед нами стояла будівля, такий собі сільський будиночок, дерев’яний, з різними віконницями, карнизами та фризами. На підвіконнях виднілися з-за фіранок кімнатні квіти. За будинком виднілися ще якість будови, здається, невеличка банька, курник, бо коло нього видзьобували зерно кілька курочок, і вуличний туалет. Подвір’я було огороджене дерев’яним парканом, на стовпчиках сушився посуд. Така мирна ідилія після усього пережитого, що серце недовірливо здригнулось. Звідки це все?

Згадалося, що, коли ми проходили востаннє між соснами, подумалось: от би вийти хоч до якоїсь оселі, самої звичної, аби тільки можна було нагрітися та висохнути, бо болотна волога, здається, просочила усе. Так невже моє, навіть не виказане уголос бажання матеріалізувалося, практично, одразу? Чи є в цьому якийсь підступ чужинської магії?

Андріадо та Басилейос були здивовані не менш, ніж я. Вони так і тримали мене за руки, тупцюючись на місці.

- Здається, нас відпустили, - прошепотів царевич, наче боявся, що хтось почує.

- І де ж це ми опинилися? – стурбовано озирався Бас.

- Не важливо, - мені не терпілося долучитися хоч до якої цивілізації. -Перед нами – людське житло, і ми зайдемо до нього. Хто б там не жив, сподіваюсь, не відмовить у допомозі подорожнім.

- Хто зна, хто зна… - філософськи промимрив Андрі.

А я рішуче рушила до хвіртки. Мої охоронці не відставали ні на крок. Піднявшись на ганок, я постукала у двері. Почулися тихі кроки, рипнула половиця, дзвякнув засув і на порозі з’явилася висока жінка середнього віку, середньої статури, невиразної зовнішності, все таке… середнє. Єдине, що я змогла відмітити, це гарну поставу і пряму спину, як у балерини. Русяве волосся з кількома тонкими сивими пасмами було закручене на потилиці у пучок. Вдягнута жінка була у сіру довгу сукню із застібкою під горло та білим мереживним комірцем. Звичайна в усьому. Лише очі здавалися відкритою на першій сторінці книгою, що таїть у собі багато таємниць.

- Забули, як «добридень» сказати? – поцікавилась жінка, глузливо посміхаючись.

Ми схаменулися, почали здоровкатись скоромовкою.

- Самі ми не місцеві, - полилось із мене ніби саме собою. – Заблукали в чужому краю, залишились без їжі та грошей. Винесла нас доля до вашого порогу…

- Та чую, чую, - перебила мене жінка, кривлячи носом. – Людським духом так несе… І не мрійте, що я вас, перемацьканих болотяним багном, до оселі пущу! Он баню натопила, поки чекала вас, шуруйте й мийтеся сперш.

- І звідки ж ви знали, шановна, що ми нагодимось, коли ми й самі про це навіть не підозрювали? – підозріло звів брови Андріадо. – То ви, гадаю, магиня?

- Чародійка я. Ча-ро-дій-ка, зрозуміло? Маги – то у вашій реальності. Все, більш ні слова! Бо ваш важкий дух псує мій витончений естетичний смак! – Потім посміхнулась по-доброму: - Йдіть вже в баню, поки вода не вичахла. Я поки піч затоплю та обід приготую.

Дивна господарка хряпнула дверима, і нам не залишилось нічого іншого, як йти у баню. Якось так.

- Щось мені моторошно, - процідив царевич, озираючись на будинок. – Сподіваюсь, обід буде не з наших свіжовимитих тушок?

- Андрі! – навіть розсердилась я. – Що ти причепився до звичайної пересічної жінки?

- Чародійки, яка самотньо проживає… де? Навіть уявлення не маю, що це за місце, та, судячи по її ж словах, вже не наш світ?

- Розберемося, - Бас зайшов до бані перший, усе перевірив, повернувся розпашілий. – Ходімо, скупатися та попаритись нам, точно, не завадить.

- Ой, не подобається мені усе це… - покачав головою царевич. – Слід бути втричі обережнішими, ніж раніш. Ходімо.

- І ви, що, гадаєте, я зайду до бані разом із вами?

- Одну ми тебе не пустимо! – почулося хорове.

Ти диви, як дружно заспівали.

- Ні!

Трохи посперечавшись, зійшлись на компромісі: я купаюсь одна, а мої охоронці присутні, але відвернуться до стіни із заплющеними очима.

Так вони й сиділи, потіли та пихтіли. Впевнена, коли б був хтось один, то обов’язково запропонував би потерти спинку. Але їх було двоє, тож кожен пильнував, щоб інший не підглядав. Мені було смішно, та я час не тягнула, вимилась добряче, навіть сама себе поляскала березовим віничком, куди дістала. На щастя, чародійка й справді на нас очікувала, бо підготувала чисту нижню білизну, хоч і просту, полотняну. Завершивши банний день я збиралась вийти з бані, та знов почулося хорове:

- Одна ти нікуди не підеш!

І що, мені залишитись та на чоловічі піпіськи дивитись? Вголос я цього, звісно, не сказала. А втім, було б цікаво, але незручно. За мною ж вони не підглядали. Та й жарко вдягненій сидіти у бані.