Глава 10. У трьох соснах заблукали…

- Що за?.. – Андріадо завмер, обхопивши мене руками за талію, наче страхаючись, що зараз десь подінусь.

Бас лише підняв застережно руку:

- Це все витівки місцевої магії.

- То що, ми тут навіки застрягли? – нетерпляче перепитав царевич.

- Постій… Перш за все: тримаймося одне за одного, щоб не загубитись. Коли і в лайні по самі вуха, то принаймні разом, - і Басилейос міцно стиснув мою долоню, навіть не обурюючись тим фактом, що царевич обіймає мене обома руками.

Я не суперечила. Загубитись у цьому проклятому місці зовсім не хочеться.

- Спробуємо ще раз, - запропонував Бас, і ми потихеньку рушили за ним.

Он попереду маячить невеличка, трохи зігнута берізка. От ми проходимо між стовбурами старих сосен, бачу кору, щільну, товсту, потріскану, із застиглими «сльозинами» - потьоками смоли, ступаю по ковдрі з опалих вже жовтих хвоїнок. Ще кілька кроків – і ми знов опиняємося між трьома соснами. І це вже починає нервувати.

- Все, - зупиняє наш «паровозик» Басилейос. – Поснідаємо тут. Можливо, за цей час щось зміниться.

Сніданок наш вже зовсім скромний, бо доїдаємо останнє. Царевич-Місяць був впевнений, що ми ще вчора зустрінемось з його людьми, у яких запаси харчів достатні для довгої дороги. А цар Сингіру взагалі планував перехід за допомогою порталу, і узяти із собою необхідні запаси не перейнявся. Мабуть, скоро будемо жабок ловити. Правда, у цій місцині я й їх не бачу. А коли й знайдуться, то невідомо на що могла перетворити цих невинних тваринок місцева магія, і хто чиїм обідом виявиться.

Сидячи між соснами та снідаючи, ми усе поглядали на північ, де мирно колихалась на вітрі тендітна берізка. Звичайнісінька така картина. Та варто було нам зібратися і знов рушити у путь, як ми опинилися не деінде, як між тими ж трьома соснами. Ой, леле…

- Спробуємо рухатись не на північ, а в протилежному напрямку, а потім звернемо у потрібний бік, - запропонував Бас.

Спробували, рушили – і знов навколо височать знайомі сосни. Ще кілька разів намагалися вийти на різні боки – і знов невдача.

- У трьох соснах заблукали… - промимрила я, зморено опускаючись на підстилку з соснової хвої.

- Ти десь про таке чула? – примостився поруч Бас.

- Десь чула, - скривилась я, бо напружувати пам’ять було неприємно, і гострі голочки починали бити у скроні. – Чула… Чула, що таке буває, та як вийти?.. Здається, слід зробити щось нетрадиційне, незвичне, не так, як завжди…

- Та ми вже як тільки не пробували вибратись.

- А давайте переграємо усе, га? – запропонувала я.

- Тобто?

-  Зробимо вигляд, що ще спимо, потім «прокинемось» і знов спробуємо залишити це зачароване місце.

Так як інших пропозицій не поступило, вирішили скористатися моєю. Полягали, обійнявшись, як уночі, заплющили очі. Я навіть придрімувати почала, і як часто на межі яві та сну, почали вчуватися голоси:

«Здоровий будь, господарю-лісовику! Відвідай разом зі мною хліба та молока. Ти до лісу, а я до дому звик…»

- Може, час встати та спробувати ще? – легко потряс мене за плече Андріадо, вириваючи із солодких обіймів дрімоти.

Я сіла, мружачись та намагаючись відновити почуте у півсні. Кожна місцина повинна мати свого господаря. Щоправда, це не ліс, а болото, та яка різниця? З господарем слід спілкуватись із повагою, задобрювати дарунками чи частуванням. Правда, поділитись нічим, ні молочка, ні хліба, останні сухарі із ковбасками доїли. Може, через це і гнівається господар? А може, нам просто нема чого йти туди, куди зібралися? Хто ж знає…

Бас потягнув мене за руку, Андріадо підхопив за другу і ми спробували вирватись із полону трьох німих сосен. Еге ж, нічого не вийшло. Знов опинились на тому самому місці, звідки виходили.

- Проклята земля! Проклята пуска! Прокляті сосни! – царевич-Місяць заніс кулака, щоб вдарити по стовбуру, та я перехопила його руку.

- Не гніви тих, хто тут мешкає!

- Кого? Отих чудовиськ, що вчора мало нами не закусили?

- Ні. Вони просто бездумні тварі, якими керує голод, не більше і не менше.

- Якщо знов така зграя нагодиться, то нам вже не відкарсатися.

- Не накаркай, - гримнув на нього Басилейос.

- Кажу, як є, - фиркнув царевич. - Меланія ще не відновилася, а ми з тобою, Ваша Величність, годимося лише один одному чуби понадирати.

- Не карай себе! – зупинила я царевича. – Ви – чудові воїни і могутні маги, просто чудовиськ було надто багато та й магія цього місця…

- Зате твоя сила, дика, стихійна, знадобилася. Хоч ти й поняття не маєш чи не пам’ятаєш, як нею користуватись, та в екстрених ситуаціях вона виручає.

- Сподіваюсь, ти не тільки через це до мене так добре ставишся? – вирвалось у мене.

Сказала і сама себе вилаяла подумки. Не треба було… так.

- Ні, - царевич узяв мої долоні в свої і поцілував у кінчик носика. – Ти для мене, Меланіє, мов сестра рідна. З першого погляду відчув до тебе ніжність і непереборне бажання захищати, дбати, радувати. А на ділі що вийшло? Краще б залишив у підземеллях Житана Третього…