Глава 9. Небезпеки шляху.

Ніхто навіть не знав їхню назву. Чудовиська, породжені місцевою магією, що виливалася і ніяк не використовувалась, ніби зграя вовків оточували здобич, яка так смачно пахла свіжим м’ясцем та солодкою кров’ю,. Тільки дуже вже велика зграя, більше сотні голодних худих тіл, більше трьох сотень пронизливих очей, що палали зеленими вогнями, бо у кожного їх було по три, два звичайні і третій на кінчику язика. Ніби заворожені дивилися ми, як найближчі тварюки відкривають пащі з іклами у два ряди, як висовуються їхні довгі та гнучкі, мов вугри, язики, як підіймаються захисні товсті повіки, оголяючи очі, як монстри поводять язиками увсебіч, роздивляючись та оцінюючи обстановку. Тварюки були високі на ногах, мов  шестимісячні телята, кінцівки мали на один суглоб більше, ніж у звичайних звірів, а тіло вкривало буре хутро, скачане, брудне, звисаюче клаптями.

Тепер стало зрозуміло, чому немає свідків того, що Гварандські пустки можна подолати. З’їли усіх.

Андріадо і Бас мов по команді розвернулися у різні боки, спинами до мене, прикриваючи від ворога. У руках кожен тримав меч та кинджал. Напівзігнутих ногах, наставивши зброю вперед, вони похмуро спостерігали за наближенням чудовиськ. Ті не поспішали. Куди дінеться обід, що сам впав з неба? Деякі зупинялися, сідали, підібгавши хвоста, і затягували свою тужливу пісню-виття, в якій розповідалося, як тяжко жити їм на білому світі. Послухавши її, пересічні повинні були б просльозитися, роздягнутися і самі влягтись, щоб тваринкам зручніш було приступити до бенкету, так, не забути ще посолитися та поперчитися. Та магам вдавалось протистояти поклику. От тільки чи те на добре? То б нас жерли, заколисаних гіпнотичною «музикою», ми й не відчували б болю, раділи та насолоджувалися, а так доведеться на власній шкірі відчути, як живцем рватимуть тварі ніжне тіло. Про все це мені в кількох словах розповів царевич, який щось таки чув про пустки, а я уявила у барвах і мало свідомість не втратила. Жах! А в мене і зброї ніякої немає, хоча яка надія на зброю, коли чудовиськ тьма? Раніше почнуть – раніше завершать…

Ні! Я не повинна здаватись! Я маг чи прогулятись вийшла? На диво, сила не виплеснулась, коли я гнівалася на Андріадо з Басом, та зараз плескалась близько-близько, слід лише потягнути за мотузочку… І, як на зло, коли прагнеш чогось надто, воно невловимо відсовується далі. Чи то первісний страх паралізував і не давав змоги проявитись магії. Я тряхнула головою, бо безліч зелених очей, повільні рухи тварюк та потойбічна мелодія так і намагалися затягти у транс.

В одну мить впорядкований рух припинився, і чудовиська із зловісним реготом кинулись на здобич, тобто на нас. Я завищала, а цар Сингіру та царевич-Місяць прийняли перших сміливців на мечі. А далі все було неначе у страшному сні. Тварюки кидались нас і падали, розсічені мечами, пронизані кинджалами чи відкинуті магією. Ричання, виск, кров, клапті хутра, гори трупів, що росли. Але чудовиськ було надто багато, мої захисники з кожною хвилиною все більше знесилювались, а мені все не вдавалося викликати свою магію.

Тільки коли поранений Басилейос із стогоном впав на коліно, у мені щось прокинулось. Мій! Не дозволю! По венах забурлила сила і вирвалася увсебіч, цар та царевич лише встигли прихилитись. А я відчула себе млином, що обертається і не в змозі зупинитись. Моє тіло вистрілювало блискавки, підпалювало чудовиськ, вони горіли, волали дико, пронизуючи своїми криками мозок. Нарешті хтось накрив мене з головою плащем і день для мене згас, бо я просто вимкнулась, ніби висмикнули з розетки вилку.

До тями прийшла, лежачи у Баса на колінах головою, при цьому він протирав мені чоло вологою ганчіркою.

- Лицарі з нас нікудишні, - сумно промовив, помітивши, що я розплющила очі. – Замість того, щоб ми врятували казкову царівну, казкова царівна врятувала нас.

- Та яка з мене царівна? – відмахнулась я, намагаючись піднятися на ліктях. – А де Андріадо?

- Турбуєшся за нього? Нічого з ним не сталося. Бігає, як живчик, і добиває тварюк, що самі не здохли.

- Я і про тебе турбуюсь. Ми ж зараз – одна команда. А я бачила, як тебе поранили… Ти в порядку?

- Є трохи… Залишили слід із десятка зубів на стегні. Та то не біда, заживе.

- А… ти від цього не перетворишся на чудовисько?

- Де ти таку нісенітницю почула, Маланко? Такого не буває, не може бути.

Сама не знаю, звідки, та промайнув у голові острах.

- То добре, - кивнула.

Та мабуть тінь сумлінь таки передалась Басилейосу, бо він, коли я піднялася, оголив рану і сам «просмажив» її невеличким вогняним струменем, навіть не застогнавши, хоч і зблід, мов привид.

- Вогонь – то не моя стихія, - пояснив. – Та тобі я б не довірився, бо спалиш живцем  і спасибі не скажеш.

Повернувся царевич, обтираючи закривавлене лезо, опустився на одне коліно, брудний, втомлений, такий… рідний.

- Люба, дякую… І пробач, що ми не змогли тебе захистити.

Обличчя у царевича таке винувате, що захотілося притулити його до грудей і плакати разом. Та нащо плакати?

- Все ж добре завершилось, - прошепотіла. - Хоча, до «завершилось», мов до Києва рачки…

Сказала – і мов вдавилася. Звідки це?

- І де той Київ? – перепитав Бас.

- Я не знаю, - здвигнула плечима. – Само вирвалось.