Глава 8. Гварандські пустки.

У в’язкому сліпучому світлі порталу я перестаю відчувати руку Андріадо. На мить охоплює жах, що загублюсь навіки у НІДЕ, та портал випльовує мене прямо до рук Баса. Велике гаряче тіло бентежить та викликає неясні спогади. Нібито мені знайомі ці руки, що мене обіймають. Нібито мені знайоме це плече, до якого я припала щокою. Припала, бо ноги не тримають, підступно дрижать після проходу через портал. Здається, що таке мені випало вперше. Та, чорт, чому ж так хочеться тулитися і далі до міцного тіла царя Сингіру? Борюся із собою і не можу збороти. Ще мить – прохає щось усередині, глибинне, незмінне. Не полишай – шепоче підсвідомість.

Чому? Ми ж із ним – чужі люди. Вперше зустрілися кілька днів тому… Чому я відчуваю таке тяжіння? Чому він не хоче відступитися? Нащо могутньому царю якась там безвісна магиня з амнезією?

І чому царевич-Місяць так за мене тримається, що не боїться  отримати у вороги найбільшу та наймогутнішу державу континенту? Не зупиняє його навіть те, що може загинути від рук більш сильного воїна та мага…

Намагання поколупатися у мізках, щоб хоч щось пригадати та зрозуміти викликали сильний різкий біль у скронях.

Спробувала впертися долонями в широкі кам’яні груди та відштовхнутись. Куди там! Мов у кільцях анаконди. Правда, ці обійми не спричиняють болю, просто тримають, щоб не втекла. Серце стукає усередині, мов молот по ковадлі: не пручайся, стій, так же хороше!.. А ще запах зводить із розуму, чоловічий, зовсім не бридкий, а приємний, пряно-мускатний. Розслабилась на мить, вдихаючи той запах і з подивом усвідомлюючи, що біль відступає, розчиняється, надаючи місце тихій радості. То що ж мені, так і стояти, притулившись до мага? Я навіть не бачу, куди ми перенеслись, бо перед очима лише його груди у темному костюмі з на диво приємної м’якої тканини.

Відчувши мою нерішучість, чоловік нахилився і увіп’явся своїми солодкими губами у мої напіввідкриті. Ух! Поцілунок був сильний, нетерплячий, п’янкий. По спині пробігла лоскотка, гублячись десь унизу і викликаючи жагу більшого. Та що зі мною? Маю розірвати цілунок, та не маю на це сили… І попри усі настанови, що давала сама собі, відповідаю на той цілунок пристрасно, заплющивши очі та віддаючись почуттям, що захльостують, мов хвилі берег під час шторму.

На мить перед внутрішнім зором пролітає картина: повноводна ріка, далекий берег майже зливається зі свинцевим важким грозовим небом, вертикально падаючі зигзаги блискавок на долі секунди з’єднують клуби темних хмар із бурхливим водним простором, накочуються на берег мутні хвилі, вода здається чорною і лякає. Та я, незважаючи на це, роблю кілька кроків, дозволяючи холоду оповити мої ноги…

Та тепло чоловічого тіла не дозволяє тому холоду повзти вище, витісняє його…

Чиїсь міцні руки хапають мене за плечі і відривають від пряної теплоти, у якій я вже майже потонула. Не одразу розумію, що це Андріадо, який спопеляє суперника очима, що набули кольору вод тієї ріки під час грози, що ввижалася мені тільки-но. І досі стоїть перед очима та грізна картина… Невже це з мого минулого життя? Та обдумати побачене не вдається.

- Куди ти нас закинув, Басилейосе? – з погрозою у голосі кричить царевич, притуляючи мене спиною до себе.

А, дійсно, куди? Озираюсь, нарешті, прокліпуючись. Навколо ліс, правда, не той, що був. Старіший на пару сотень років. Чимало кремезних дерев вже мертві, та ще тримаються, розкинувши у боки товсті голі віти. На деяких залишилися живими гілка чи кілька гілок, що виглядає сюрреалістично і від цього стає моторошно. То там, то тут можна побачити і живі наполовину, на чверть. А підліску, молодняку зовсім немає, і стає зрозуміло, що прадавній ліс цей вмирає, повільно, довго, але вмирає. І не чути ні стукоту дятла, ні цвірінчання дрібних пташок, лише інколи роздається зловісне «каррр» і пролітає над головами великий чорний ворон, і летить за ним така ж чорна, як мара, тінь. Ні сюркотання цвіркунів… Не радують різнобарв’ям крила метеликів… Навіть всюдисущі хміль чи плющ не оповивають мертві стовбури. Замість трави – мохи та лишайники. І небо здається не рожевим, а майже білим, підстроюючись під загальну песимістичну картину, і сонце на ньому – мутною розпливчастою плямою...

- Це ж Гварандські пустки! – у голосі царевича чується ненаграний жах. – Сюди ж ніхто у здоровому глузді не потикається!

- Ми й не схожі на здорових глуздом, - задумливо озирається Бас.

Здається, він також не очікував, що ми потрапимо саме у це похмуре місце.

- І де ми? – приречено мовила я, вже розуміючи, що так мене й кидає з однієї великої «Ж» в іншу, ще більшу.

- Хай краще скаже, як нам звідси вибратися, - Андріадо ще сильніш притиснув мене до себе.

- Ану відпусти дівчину! – насунувся на нього Бас.

- Так! Все! Мені це набридло! Здається, я починаю втрачати самоконтроль і незабаром спалю тут усе до чортової бабусі! – вирвалась я з рук царевича і відскочила від обох забіяк.

До цих пір те, що я втратила пам’ять, добряче мене пригнічувало. Та досить! В мене теж нерви не залізні! Я – жива людина, а не бездумна лялька! Хай я не пам’ятаю минулого, та в мене є сьогодення. У мене є свій характер. У мене є власні бажання, вподобання і пріоритети. І більш я не буду терпіти, що за мене все вирішують! Хай краще приб’ють на місці і закінчимо цю одіссею.

Чоловіки дивились на мене ошелешено, бо до цього часу я була полонянкою, нещасною чужинкою, що втратила пам’ять, без роду та племені. Я вперше підвищила голос.