Глава 7. Басилейос.

Таємничий маг стягнув із голови капюшон, і я відчула, як слабнуть ноги. Добре, що сиділа, бо, мабуть, впала б. Він і раніше здавався мені дивно знайомим, та зараз я вдивлялась у його бездоганне обличчя і не могла зрозуміти, чому він не впізнає мене, коли я відчуваю до нього щось таке, чому немає навіть назви. Темні, мов літня ніч, очі, в яких плескається жага життя. Трохи довгуватий ніс із благородною горбинкою, чіткий вигин губ. Схована у куточках рота смішинка. Виразні вилиці, брутальна щетина на вольовому підборідді, спадаюче на широкі плечі чорне, трохи хвилясте волосся. Дивлячись на нього, відчуваю і безмежний біль, неначе втратила того, хто став невід’ємною частиною мого життя, і безмежну радість бачити його знов. Та це лише відчуття, бо підступна пам’ять вперто мовчить, і я не можу пригадати ні ім’я цього неймовірного чоловіка, ні що нас пов’язує.

Царевич-Місяць теж здається ошелешеним. Він, напевно, впізнав мага.

- Басилейос?!

«Басилейос – популярне у Древній Греції ім’я, що означає «цар», - майнуло у голові.

- Ти із Греції? – видихнула я.

- Ніколи не чув про таку країну, - обернувся до мене маг.

- Це володар Сингіру, найбільшої на континенті держави, - пояснив Андріадо.

Володар Сингіру? Виходить, ми, точно, не могли бути знайомими. Звідки тоді це відчуття впізнавання?

- Так що ти робиш тут, у дрімучому лісі, Басилейосе?

- Для друзів – Бас, та ще належить зрозуміти, чи друг ти мені, царевичу, - не відповів на запитання маг. – Що ти робиш у дрімучому лісі наодинці із Маланкою?

- Меланією, - виправив Андріадо.

- У нас це ім’я звучить саме так. То ти збираєшся відповідати? Ти вкрав у мене дівчину і я збираюсь повернути її.

- Ні, все було не так! – відповіла я замість царевича. – Ніхто мене не викрадав. Я сама втекла з печери, де ти мене замкнув.

- Навіщо?

- Боялася, що не повернешся. Що залишусь у кам’яному мішку, поки не помру.

- Як би я міг так вчинити, Маланко?

- Та звідки я знаю? Чи я повинна знати, хто ти і які в тебе думки? – запитала обережно, очікуючи зізнання, що ми знайомі.

- Звісно, - погодився Бас. – Ти не могла знати, хто я, і не мала довіряти незнайомцю, хоч я і врятував тобі життя. Я зрозумів, що ти втекла, використавши свої магічні здібності, і довго шукав тебе по навколишніх лісах. Зрештою вирішив, що ти зникла так само несподівано, як і з’явилась на ярмарку.

- Ти бачив, як я з’явилась?

- Раптово, ніби нізвідки. Навіть портал не відкривався. Ти просто виникла посеред площі, налякана, розгублена, та неймовірно гарна, і почала сіяти вогонь навколо себе. Щось боляче торкнулося мого серця, і я вирішив врятувати тебе будь що.

- Цікаво, що володар Сингіру взагалі робив у Морагвії, що готується до війни із Бренінгеном?  - з підозрою у голосі запитав Андріадо.

- Про це потім, - відмахнувся від нього Бас. – Зараз я хочу дізнатися, які сили привели сюди мою дівчину і царевича Світовидена.

Я знов узяла до своїх рук канву розмови:

- Коли я втекла з печери, мене захопили бренінгенці, люди короля Житана Третього. Я сиділа у срібній клітці, у цепах, повністю позбавлена сили.

- Не срібній, - виправив мене Бас. – То артохій, метал, що гасить магію.

- Без різниці. Житан планував підкорити мене і використати у війні з Морагвією. Андріано побачив мене, коли супроводжував короля, а потім організував втечу. Він врятував мене!

- Цікаво тільки, що царевич-Місяць робив у королівському палаці Житана Третього? – з єхидністю у голосі покосився Басілейос. – Світовиден вирішив долучитися до війни?

- Все навпаки! Я відвідував Житана, щоб застерегти від необдуманих дій! А от що ти робив у столиці Моравії?

- Те саме, що й ти, якщо не брешеш. Намагався запобігти війні. Тільки інкогніто, слід було розвідати обстановку.

- Цар-шпигун? Більше нікому? – у голосі Андріадо бринів явний сарказм.

- Не глузуй, царевичу. Вправних шпигунів у мене вистачає, і не тільки у Морагвії та Бренінгені, а й у твоєму рідному Світовидені. А яка справа привела мене особисто до Зіграду, то тебе не стосується. Єдине, що маєш знати: Сингір робить все, щоб запобігти війни на континенті.

- У цьому ми солідарні, Басілейосе. А от щодо дівчини, то я взяв на себе відповідальність за її життя та безпеку, тож ти вільний..

- Вона моя! – чорнявий красень, схожий на дикого звіра, миттєво підскочив і ухопив Андріадо за горло.

Непомітним рухом той вивернувся, вдаривши суперника під дихало так, що нещасний зігнувся навпіл:

- Меланія піде зі мною!

- Не буде цього! – загарчав Бас, відкидаючи з очей довге смоляне волосся. – Ти мене знаєш!

- Знаю, що ти могутніший, та я теж не учора народився! Не дозволю і пальцем торкнутися Меланії! Краще йди геть, бо пошкодуєш!..

- Це ти йди геть, бо дівчина – моя! І ти не затягнеш її у брудні політичні ігри!