Глава 6. Протистояння магів.

До озера йти було приблизно чотири дні, як сказав Андріадо. Із собою він прихопив заплічну сумку із харчами, яких повинно було вистачити на двох, поки вдасться зустрітися із вірними царевичу-Місяцеві людьми.

Андріадо був певен, що ніщо його планам не завадить, тож харчі не економив. Домашні ковбаски, в’ялене м’ясо, білі сухарі, круглий дірчастий сир надавали Меланії сили та енергії. Царевич ставився до неї дружелюбно, піклувався мов за рідною сестрою. Навіть зняв із рук дівчини зачаровані рукавички, що не давали вирватись силі. Дорогою вони вели неспішні бесіди, з яких Меланія все повніше пізнавала світ, що її оточує. Дивно, але усе, про що розповідав Андріадо, здавалося неправильним, не викликало жодних спогадів, хоч дівчина дуже сподівалась на це.

І взагалі, Меланія помітила, що чим більше вона напружується, намагаючись пригадати минуле, тим сильніше болить голова і зовсім нічого не виходить. Коли ж вдавалося розслабитись, перестати думати, самі собою спливали уривки спогадів. Правда, вони нічого не пояснювали, бо немов стосувалися зовсім іншого світу. Тільки запитань породжували усе більше та більше.

Найчастіше таке відбувалося перед сном, коли Меланія, замотана у  плащ, підбитий хутром, тулилася до теплого плеча царевича. Він ніжно пригортав її, тримаючи за талію. Нічого більшого ні разу собі не дозволив, хоч і дивився з невимовною ніжністю. Дівчина теж відчувала до нього потяг, мов до рідної людини, та розуміла, що подібна близькість можлива лише, поки вони наодинці. Вона вже майже повірила у безкорисність царевича. Майже, процентів на дев’яносто. З ним було легко і спокійно. Хто знає, що принесуть майбутні дні. Та зараз Меланія була майже щаслива. Майже…

Відкинувши усі пустопорожні думки, вона засинала на плечі у царевича, і в миті, коли починав огортати сон, зринали якісь фрази з минулого.

«Розкажу тобі доню, казку – не казку, легенду – не легенду. Було теє так давно, що вже й мохом поросло. Мало хто цю оповідь чув, бо не надто зараз люди цікавляться справами давнини. А я цікавилась, бо доня моя народилася на свято Маланки. То хто ж вона, легендарна Маланка, що їй присвятили останній день року? – то був мамин голос, такий рідний.

- То хто ж вона? – перепитувала маленька Меланія, тулячись до матері.

- Розповідають діди, що в прадавні часи жили на світі Радо-князь-Місяць та сестра його Весна-Маяна, яку згодом почали називати Маланкою. Була вона така гарна, мила та привітна, що годі було такої дівчини на світі шукати. Дізнався про красу Маланки змій із залізною бородою, володар підземного царства, і викрав дівицю, поки брат її, Радо-князь-Місяць був на полюванні, забрав до себе, хотів на ній одружитися.

- Ой! – маленька Меланія злякано підгинала під себе ніжки, ніби той змій міг її ухопити.

- Не бійся, доню. Склалося так, що дізнався про тут біду славний богатир Васильчик, і повернув красуню на землю. На радощах Маланка та Васильчик побралися і жити довго та щасливо…»

Чіпляв цей спогад потаємні струни серця, дивно перекликався із сьогоденням, де незрозуміло чому дбав про неї царевич-Місяць Андріадо, та пригадати минуле так і не вдавалося.

Сила потроху верталась до дівчини, можна було часом відчути бурління у венах, та, слідуючи пораді таємничого мага, що виніс її з палаючого ярмарку, Меланія уявляла себе посередині прохолодного озера, і таким чином вдавалося притишувати вогонь. До того ж доводилось думати лише про хороше, бо злість чи інший негатив легко могли викликати неконтрольований викид енергії. Задля цього Меланія не линула думками ні в минуле, бо одразу починала сильно боліти голова, ні в майбутнє, яке залишалося досить непевним. Те, що до неї добре поставився царевич, ще не означає, що її приймуть з розкритими обіймами до царського двору. Ніхто не знає, як подивляться на чужинку Король-Сонце, батько Андріадо, що подумає про неї Мейландір, його сестра. Чи сподобається їй, щоб поруч постійно знаходилась схожа на неї дівчина? Навряд. Чи не вирішить Король-Сонце використати силу новоявленої магині задля власних цілей? Якщо батько чи сестра поставляться вороже, то й царевич не зуміє її захистити. Що тоді робити, як жити? А якщо навіть ніхто не буде проти. Ким вона стане при дворі? Приживалкою? Коханкою царевича? Але ж він навіть зараз, наодинці, не дозволяє собі нічого більшого, ніж братський цілунок у чоло. А що, як її просто спихнуть заміж за котрогось з придворних вельмож, не питаючи згоди? Питання, питання…

Та нічого зарання не вирішиш, бо не знаєш, чого чекати, діяти доведеться за обставинами. А поки що просто насолоджуватися ще досить приємними осінніми деньками та товариством прекрасного царевича. Він був таким щирим та приязним. Навіть думати не хотілося про той час, коли коло озера вони зустрінуться з підданими царевича, і він знов перетвориться на кого, ким і являється – знатну особу, спадкоємця, на якого колись чекає трон величного царства.

Мабуть, дуже не хотіла Меланія того моменту, бо він так і не настав, до озера Синій Вир вони не дісталися, хоч були вже й недалеко.

Трапилось це на четвертий день подорожі. Тільки-но настав ранок. У напівсні Меланії ще чулися наспіви:

«Ти Місяцю, ти Королю,

Красна Маланка є з тобою,

І с тобою, і з собою,

Ясна зоря над головою…»

Вогнище, запалене царевичем звечора, вже загасло, та холодно не було, бо пригрілася коло гарячого чоловічого тіла. Позіхнула та потягнулася, розминаючи кінцівки.