Глава 5. Царевич-Місяць.

Світло від факелів, закріплених на стінах, миготіло і кидало тремтячі тіні. Та, незважаючи на півтемряву, що панувала у підземеллі, було зрозуміло, що до срібної клітки навідався не охоронник, а хтось інший, бо рухався він обережно й тихо. Меланія злякано підскочила, та незнайомець застережливо підніс пальця до рота:

- Тссс…

Придивившись, дівчина впізнала супутника короля, якого той називав царевичем-Місяцем, тільки зараз фігуру його приховував широкий чорний плащ, а помітного обруча із Місяцем на голові не було. Серце враз закалатало. Вважати його другом чи ворогом? Коли він хоче врятувати полонянку від короля Бренінгену, то добре. Але що, якщо царевич вирішив просто прибрати новоявлену магиню до рук, щоб використати у власних цілях? Вона ж нічогісінько не знає про політику та світоустрій світу.

- Мейландір? Це ж ти? – неголосно звернувся до дівчини царевич.

Он воно що! Він просто сплутав полонянку з іншою. І було б назватися чужим іменем, щоб отримати допомогу, та дівчина чи то розгубилася, чи то не змогла збрехати і покачала головою.

- Ні…

І сама себе вилаяла подумки: от дурепа! Тепер царевич не схоче допомогти, бо нащо псувати стосунки із королем через незнайомку. Та якби назвалася чужим ім’ям, а потім правда викрилась, то, може, ще й гірше було б. Втім, чи може бути гірше, ніж зараз, у ланцюгах та клітці?

Царевич-Місяць наблизився, недовірливо узяв дівчину за підборіддя, вдивляючись в обличчя.

- А схожа як!..  Хіба що погляд інший. Так хто ж ти?

- Меланія.

- Це мені нічого не пояснює. Ти хто й звідки?

- Я… Я не пам’ятаю…

Царевич здивовано звів брови.

- Добре, хоч ти і не моя сестра, витягну тебе із підземелля. Не хочу давати королю Бренінгену можливість стати сильнішим завдяки зайвому магу. То що, готова піти зі мною? Дурниць не робитимеш?

Зраділа Меланія закивала головою. Як виникла така можливість, то треба нею скористатися і від кровавих планів короля Бренінгену тікати. Можливо, доведеться втекти і від рятівника, якщо зрозуміє, що той теж намагається використати її, та те буде потім.

Царевич-Місяць дзвякнув ключами, зняв з Меланії пояс з цепком, залишив лише білі рукавички, мабуть, таки остерігаючись її вогняного дару. Накинув на дівчину дорогий плащ, підбитий зсередини м’яким теплим хутром, ухопив за руку і потягнув за собою.

Із здивуванням Меланія дивилась на охоронців, що мирно спали, посопуючи та схилившись один до одного головами. І далі майже нікого не зустрічалося, а якщо вже хто й траплявся на шляху, то був скорений міцним сном. Певно, то якась сильна магія.

Вибравшись з підземелля, царевич із врятованою дівчиною тихо й непомітно залишили палац і через дверцята у мурі вийшли за огорожу. На кожен замок у рятувальника знаходився ключ і Меланію навіть не цікавило звідки. Вона навіть гадала, що на виході їх чекатиме дорога карета чи, хоча б, пара швидконогих коней, та тут вона помилилася. Деякий час вони просувались понад муром, ховаючись у його тіні. З тилу до королівських володінь близько підходив ліс, туди царевич і повів дівчину. Довго йшли вони мовчки, остерігаючись погоні. Лише коли зовсім вибились із сил, зупинилися коло дзвінкоголосого струмка, впали навколішки, досхочу напиваючись кришталевої смачної водиці.

Тільки після цього царевич скинув з плечей об’ємний рюкзак і сів на траву, показуючи дівчині місце коло себе:

- Сідай, Меланіє. Маємо відпочити. Тут нас королівські солдати не шукатимуть.

Дівчина майже впала поруч із рятівником, втім, поглядаючи на нього з деякою підозрою. Красень-царевич викликав якісь дивні відчуття, тепло у грудях, спокій та довіру. А що, коли вона і є та сама Мейландір? Може, ім’я Меланія не її, а випливло з якоїсь іншої причини?

Та царевич схилився, вдивляючись пильно:

- Зараз вже точно бачу, що ти – не моя сестра, а як вгледів вперше, то майже був впевнений. Та й звідки б їй тут узятися? Сидить у палатах білокам’яних і горя не знає. А ти… загадка. Так то правда, що король про тебе казав? Що ти мало не спалила ярмарок у Зіграді, столиці Морагвії?

- Здається, що так, - похнюпилась Меланія.

- То ти – маг вогню?

- Я нічого про себе не знаю. Не пам’ятаю. Отямилась серед ярмарку в оточенні вогню. Мені кажуть, що то моїх рук справа. І, дійсно, щось таке є. Але зараз я зовсім безсила…

- Судячи по розповідям очевидців, сили в тебе маються і величезні. А що витратила їх і нічого зараз не відчуваєш, так то не слід турбуватись. Із часом вони відновляться. Запитуй.

- Про що?

- Та я ж бачу, що у тобі нагромаджується сила силенна питань. Зараз слушна хвилина. Поки ми відпочиваємо, і ніхто нам не заважає - запитуй.

- Я… Я зовсім нічого не пам’ятаю про світ навколо. Тому нічого не розумію. Мені так важко через це…

- Невже нічого?

- Нічого, крім імені. Усе, на що кину погляд, здається чужим. Навіть це небо і сонце… Я маю зрозуміти, що відбувається. І… як мені далі жити.

Царевич кивнув:

- Добре, прочитаю короткий курс. Все, що необхідно знати, щоб вижити. На континенті  Гандована розташовано чотири великі держави. Ти вже знаєш про Морагвію. У її столиці Зіграді наробила шухеру. Дивним чином морагвійцям не вдалось тебе схопити, зате ти потрапила до рук шпигунів короля Бренінгену, Житана Третього. З цим неприємним типом вже мала змогу познайомитись. Крім того є царство Світовиден, де володарює мій батько, якого називають не інакше, як Цар-Сонце. Його дружина, прекрасна Ладона. Їхні діти –  це я і моя молодша сестра Мейландір. Я - спадкоємець, як ти вже знаєш, офіційний мій титул: царевич-Місяць, а ім’я - Андріадо. А Мейландір нашою мовою означає «блискавка».