Глава 4. У королівській в’язниці.

Іржали коні, зачувши близьку воду. Почулися й чоловічі голоси.

Як Меланія не тулилася до берега, її помітили, витягли зі схованки й роздивлялись зачудовано.

Їх було шестеро. Шестеро вершників на добрих гнідих конях. Втім, коні попрямували до озера, щоб, фиркаючи радісно, напитися свіжої водиці. А вершники спішились, обступили знайдену дівчину і перемовлялись неголосно. Усі шестеро були чоловіки і, швидше за все, воїни, про що свідчили мечі та кинджали, закріплені на поясах. Досить молоді, одягнуті добротно, тільки увесь одяг темний, під колір землі чи дерев. На головах у кожного була шапочка «під стиль Робін Гуда».  Хто такий Робін Гуд, дівчина поняття не мала, та асоціація виникла саме така.

- Та це просто дівча. Залишмо її, - запропонував один з чоловіків, зі шрамом через око, та йому вистачало і одного пронизливого зеленого банька.

- Не просто, - відповів другий. – Поглянь, яка красуня. На вигляд ніби якась принцеса, а одягнена в рубище. Та й що такій кралі робити вдалині від міста, у диких нетрях?

Тут озвався третій:

- А я її впізнав! Я бачив цю дівку на ярмарку! Це вона стріляла навсібіч вогняними стрілами!

Почувши цю заяву, чоловіки позадкували на кілька кроків.

- То це засланка з Бренінгену?

- Магиня вогню?!

- Навряд. Ми б знали про таку. Та й нащо було б створювати гармидер на ярмарку, коли можна було відправити її прямо до королівського замку і знищити «зміїну голову» одним махом? Нерозумно…

- Гей! – звернувся один з чоловіків до дівчини. – Ти служиш Житану Третьому? Коли так, то не бійся, ми теж його люди. Відвеземо тебе до палацу.

Та дівчина мовчала, не знаючи, як краще відповісти.

- Тоді маємо доставити її нашому королю. Нехай розбирається, що воно за птаха, чи справді служить короні, чи якась залітна.

У руках оточуючих чоловіків з’явилися металеві палички, які вони наставили на дівчину.

- Гей, красуню! Сама здаєшся чи маємо застосувати силу?

Напевно, ті палички мали якимось чином знешкодити хоча б на певний час мага, та Меланія однаково не мала зараз сили, щоб спробувати протистояти шістьом озброєним ворогам. Погано, дуже погано, що її впізнали. Та виходу немає, від вершників не втечеш, і вона простягнула руки.

Кисті дівчини швидко перетягнули мотузкою, один з чоловіків підхопив її й перекинув через спину коня.

- Не слід гаяти часу, друзі! Чим раніше ми привеземо цю загадкову пташину до нашого короля, тим краще!

Вершники швидко осідлали коней і помчали лісом тільки їм відомою стежиною. Меланія скрикувала і прохала зупинитися, бо таким чином їздити на коні – справжні тортури. Здавалося, що усе повідбивала усередині, а тіло перетворилося на суцільний синець. Вона навіть спробувала розшукати у глибіні себе ту магічну силу, що дозволяла керувати вогнем, і звільнитися. Та ніщо не відгукнулося. Шалена тряска вибивала думки з голови, одна єдина залишалася мрія – щоб усе це закінчилось. Будь-яким чином. Краще, мабуть, померти, ніж терпіти. Ох, щоб вас!..

Зрештою змучена полонянка втратила свідомість, а прийшла до тями, коли в лице їй хлюпнули холодною водою.

- Що?! Де?.. – і замовкла, шокована, бо знаходилась у срібній клітці, таким же срібним цепком прикута за холодний металевий пояс на талії.

На руках були довгі, по самі лікті, рукавиці з білого… пластику? Хтозна, що то за матеріал, та облягав руки, мов друга шкіра, і зняти їх не було можливості. Меланія здогадалась, що то все заходи, щоб унебезпечити її, скувати силу, якої і так не відчувалося й досі. Все, все складалося недобре.
охоронець, що привів її до тями таким жорстоким способом, смикнув дівчину за плечі, підіймаючи та ставлячи на коліна:

- Голову схили! – зашипів на вухо.  – Зараз король зайде на тебе поглянути…

Меланія схилила голову, та набік, щоб краєм ока подивитись на короля, який вирішив на власні очі побачити полонянку. Вона ще ніколи не бачила осіб королівської крові, хіба що на екрані… Якому екрані? Та замислитись над мимовільним спогадом не було можливості, бо почулися кроки і гомін. До клітки наближалися двоє чоловіків. Один у пишних шатах, років сорока, може й з хвостиком, із обручом, прикрашеним коштовним камінням, на починаючій лисіти голові, сам невеличкий, та з помітним червцем, пихатий на вигляд. Другий відвідувач був молодий, років тридцяти, не більше, у строгому чорному костюмі, що складався із обтягуючих штанів та камзола, з каштановим волоссям, затягнутим позаду у хвіст. Привертав увагу срібний обруч на чолі із перевернутим угору ріжками Місяцем. Приємні риси обличчя видавали людину розумну та чесну. І видавалися на диво знайомими. Неначе бачила їх щодня… Але поняття не мала, хто він.

- То це та відьма, спіймана у Морагвії? – неприємним скрипучим голосом запитав старший.

Охоронець схилився у поклоні:

- Саме так, Ваша Величність. Судячи з усього, це магиня вогню.

- Цікаво, цікаво? – король наблизився, мружачи очі, мабуть, щось не так було із зором. Окуляри б йому… - Магиня? Та яка з неї магиня? Брудна волоцюжка! Втім, пришліть магів, хай перевірять її. Якщо має якісь цінні здібності, буде служити короні. Принаймні, учора ти зіграла на нашому боці, відьмо, - звернувся монарх до дівчини.