Глава 3. Втеча.

Хоч як боляче та страшно, а слід жити далі і зрозуміти, що ж сталося. Меланія почала копатися у спогадах, незважаючи на те, що від цього боліла голова. Виявилось, що усе з того моменту, як опинилась посеред палаючого ярмарку, пам’ятає просто чудово. Та те, що було до того, немов відгороджено кам’яною стіною. Коли притулитись до неї вухом, здається, що відчуваєш шепіт з того боку, та розібрати не в змозі нічого.

Що ж, тоді слід систематизувати отримані відомості. Зі слів незнайомця у плащі зрозуміло, що зараз знаходиться вона у Морагвії, яка ворогує із Бренінгеном. Її чужий маг порахував підісланою із Бренігену шпигункою чи диверсанткою. Чи справді так? Хто зна.

І чому цей чужий маг здається таким знайомим? Обличчя його, скрите під капюшоном, так і не вдалося розгледіти у напівтемряві печери, та постать, рухи, жести, голос – усе таке… рідне. Дивно, дуже дивно. Сам він навіть уявлення не має, хто вона, хоч і була у нього можливість розгледіти детально. Схоже, що він не з Моравії, бо власними словами відокремив себе, коли сказав, що набагато сильніший місцевих магів. Тоді звідки? І яка його мета? І нащо йому Меланія?

А якщо непотрібна, що її очікує? Найрозумнішим для чужого мага було б просто «забути» про небезпечну полонянку, хай би собі загинула у кам’яному мішку, де нікому не зможе заподіяти шкоди. Він сильніший за неї, бо зміг її захопити, незважаючи на вогняні стріли, які вона розсипала. Та не позбавив її магії, хоч і сам мало не постраждав. Отже, має на неї якісь види.

Зрозумівши, що маги можуть використати її у своїх іграх, Меланія вирішила, що треба тікати подалі він усіх «розборок». Тільки як це зробити?

Оглянула печеру, свою тимчасову в’язницю. Вихід було заблоковано суцільною стіною і як її зрушити - вона й уявлення не мала, можливо, це у владі одного мага, що її полонив. Отвір у стелі, що пропускав світло, був замалий для того, щоб вибратись через нього, така собі округла діра довжиною близько метра і діаметром сантиметрів двадцять. Порадувало, що вона може оперувати такими поняттями, хоч і не пам’ятає, звідки отримала знання. По печері було розкидано каміння, велике, яке можна було використати для сидіння, або й замість лежанки, і меншого розміру, та це нічим не могло допомогти.

Потягнула до себе світлі пасма волосся, трохи брудне, та зрозуміло, що довге й гарне. Провела долонями по щокам, обличчя свого не могла уявити, та відчувається, що молода. І фігура струнка. А от із одягом біда. Залишки обгорілого плаття, не зрозуміти якого кольору, бо вщент у сажі. У такому на люди не вийти. Підняла з підлоги тканину, в яку загортав її маг. Вона від вогняного удару не постраждала, на диво, лише висохла. Щось на кшталт накидки чи пледу, коротше, у цьому прямокутнику вирізати б дірку для голови, то вийшло б таке собі пончо.

«Пончо – латиноамериканський традиційний верхній одяг у вигляді великого прямокутного відрізу тканини з вирізом для голови» - промайнула думка. І звідки ці поняття виникають? Зрозуміло, що з минулого життя, яке зараз за завісою темряви. Та більш нічого не згадувалось, і дівчина перейшла до практичних дій. Треба було чимось вирізати дірку у цупкій тканині. Чим? А нічим. Хіба що… використати свої магічні здібності і пропалити?

Меланія розклала на підлозі тканину, наставила на неї руку. Ні, досить пальця. Тицьнула, тряхнула кистю. Нічого. І де ж ці сили, коли потрібні? Розізлилася – і тонкий струмінь вогню злетів з пальця, випаливши добрячу таку діру. Просто чудово! Дівчина скинула з себе брудне лахміття, розірвала на дві частини. З однієї вийшло щось на зразок поясу, щоб стягти новостворений одяг на талії. Хоч із справжнім пончо такого, як вона пам’ятала, не робили, та носили під низ одяг. В неї ж іншого одягу не було, тому із поясом зручніше. У другий клапоть загорнула їжу, що залишив маг, і прив’язала до поясу. Зараз їсти не хотілося, мабуть, через стрес, та усе попереду. Зате пити хотілось, і дуже. У флязі на щастя виявилась чиста прохолодна вода, і Меланія зробила кілька ковтків, залишаючи на майбутнє.

Тепер слід поміркувати над тим, як вибратись із кам’яної пастки. Чекати на повернення мага – не вихід. Його вона не здолає. Пробити прохід у стіні, що затулила вихід навряд чи вистачить сил. А от розширити отвір, через який до печери надходить повітря та потрапляє сонячне світло, можна спробувати.

Меланія скинула руки догори і почала викликати у собі злість. На долю, що закинула її хтозна куди, позбавивши пам’яті. На незнайомця, що зачинив її у печері. На увесь світ. З пальців полилось полум’я, мов із вогнемету (от, знов слово з минулого), і через якусь хвилину стінки отвору почали червоніти. Гірська порода плавилась і стікала додолу, застигаючи дивними фігурами. Напружуватись і підтримувати у собі злість дівчині довелось хвилин п’ятнадцять, поки не стало зрозуміло, що діра вже достатня, щоб через неї вибратись. Тільки тоді Меланія безсило опустила руки, та й сама майже впала на тверде каміння. Полежала, глибоко дихаючи, щоб заспокоїтись. Як же добре, з одного боку, мати магічні сили. Без них могла б і навіки залишитись у кам’яному мішку, загинути страшною смертю, а потім стати привидом. З іншого боку, саме ці сили й завели її в скрутне становище.

Та роздумувати ніколи. Що, як таємничий маг повернеться? Меланія піднялася, похитуючись, і почала стягати до застиглої гірської породи каміння. Згодом утворилося щось на кшталт сходинок, якими вона піднялась до стелі печери, просунулась у розширений отвір і вилізла назовні.

Навколо з одного боку тяглась скеляста гряда, з іншого майже до підніжжя гір доходив густий прадавній ліс. Угорі весело сяяло голубувате сонце на фоні рожевого неба. І чому здається, що сонце повинно бути жовтим, а небо – блакитним? Та яка різниця?