Глава 2. Незнайомець.

Біль у тілі була просто неймовірною, очі засліпило яскраве світло і вуха заклало повністю. При тому відчуття, що тіло не твоє, що не можеш навіть ворухнутися, мов паралізована. Я  подумала, що помираю, та не померла.

Враз біль припинився, хоч у тілі і відчувалася скутість. Сяйво зникло, натомість усе навколо стало чорно-білим, немов у старому кінофільмі. І абсолютна тиша.

Навколишня обстановка нагадувала якийсь старовинний ярмарок, бо було багато людей, прилавків з товарами, коней, волів. Усі розбігалися у паніці, бо то тут, то там злітали угору язики полум’я. У деяких місцях вже було добре видно осередки пожежі. І все це у повній тиші, що здавалося якимсь сюрреалізмом. І ніякої грози, чисте блакитне небо з легкими пуховими хмаринками над головою.

Я крутнулася навколо себе – і вогняні стріли полетіли увсебіч, підпалюючи все, у що потрапили.  Повернулась у інший бік – і знов те саме. Нічого не розуміючи, зойкнула, змахнула рукою – і чорна випалена стежина пролягла переді мною.

Переляку не було межі і хто зна, чим би усе скінчилося, коли б не темна чоловіча фігура у довгому плащі, що кинулась до мене, обхопила, загорнула у якусь цупку тканину чи ковдру і потягла у невідомому напрямку, хоч пручайся, хоч не пручайся. Отут вже сили залишили мене повністю і я з радістю пірнула у темряву, втративши свідомість.

*       *       *

Цівка води котилася по губах, спадала на шию, і все ж вдалось зробити кілька ковточків. Тіло мов горіло зсередини, і прохолодна вода приємно лоскотала горло.

Нарешті я відкрила очі – все ніби в тумані, розмите, нечітке. Потроху вертався зір, дозволяючи розгледіти стелю печери. Із сталагміту капала вода, та падіння крапель чути не було. Світло падало через невеликий отвір у стелі, у товщі скелі. Поруч сидів чоловік у темному плащі з накинутим на голову капюшоном і напував мене з кухля чистою гірською водою. Жар у грудях змінився суцільним холодом і я зрозуміла, що обгорнена вологою тканиною. Я пам’ятала пожежу та паніку на ярмарку, але нічого, крім цього, не могла згадати. Навіть не уявляла, хто я й звідки, хто цей чоловік у капюшоні, і де ми знаходимось.

Побачивши, що я відкрила очі, незнайомець перестав мене напувати і запитав низьким хрипкуватим голосом, від якого мурашки побігли по спині, та мурашки не страху, а дивного збудження:

- Ти хто?

- Я? – Цікаве питання, скривилася, намагаючись згадати хоч щось, та голова мов ватою набита. Спливло лиш ім’я: - Меланія.

- Маланка? Блискавка? – перепитав незнайомець.

У голові промайнула згадка, як чийсь голос вимовляє: «Маланка – блискавка польською мовою. В інших мовах зустрічаються схожі за звучанням слова для позначення блискавки: м’лнія – болгарською, молньа – македонською, муньа – сербською…» Голос продовжував промову, та звук стихав, слова ставали нерозбірливими, поки й зовсім усе обірвалося.

Звідки ця згадка? Чий то був голос? Що то за мови: польська, болгарська… Справді менеї звуть Меланією? Справді, це знання відчувалося чітко, без варіантів. Та більш ніяких натяків на те, хто я й звідки.

- Не дивно, що тебе назвали Маланкою, - мовив незнайомець. – Така грізна сила.

- Я не грізна, - хитнула головою.

- Ще й яка! Мало пів Зіграду, столиці Морагвії, не спалила, а від ярмаркової площі небагато чого залишилося! Добре, хоч загиблих немає.

- Я? – вражено ахнула Меланія.

- А то хто ж? Магія вогню, гадаю, у тебе з народження, раз отримала відповідне ім’я.

- Ні! Що ти? Не маю я ніякої сили, а вогню й сама боюся!

- Розповідай казки, - хмикнув чоловік. – Я бачив усе власними очима. Силу ти маєш величезну. Дивно, що досі про тебе я нічого не чув. Коли вже краще почуваєшся, то розповідай, хто така і звідки з’явилася.

- Я… Я не пам’ятаю…

- Як зручно!

- Я справді не пам’ятаю! Я не брешу!

- Брешеш! Ти із Бренінгену? Тебе перекинули до Морагвії порталом?

- Ні, ні!

- Тоді звідки?

- Не знаю… Лише гадаю, що здалеку. Тут усе здається чужим, надто чужим!..

- Не вірю! Дай, перевірю, чи правду мовиш… - з цими словами незнайомець обхопив мою голову  міцними долонями, стиснув боляче..

У голові заметалися думки, збиваючись докупи і розлітаючись, втім, жодної не можна було прочитати, ніби пам’ять подрана на клапті. Біль розрізала тіло навпіл і воно спалахнуло, відкинувши того, хто був винуватцем. Чоловік врізався в протилежну стіну печери з такою силою, що мала вибити з нього дух. Але не вибила, він, похитуючись, почав підійматись:

- Тихо!.. Тихо!.. Я вірю!.. Ти сказала правду!.. Зупини це!..

- Я не знаю, як зупинити!.. – Я перелякалась ще сильніше, ніж незнайомець, бо бачила себе у вогняному кільці, хоч і не відчувала зовсім жару.

- Думай про воду!.. Велику кількість води… Озеро… Море… Відчуй своє тіло у прохолодних обіймах хвиль!..

Незнайомець давав поради здалеку, прикриваючись плащем. Я заплющила очі і почала уявляти себе серед водного простору. І це вдалося. Картиною майнув спогад: пливу, впевнено розтинаючи хвилі руками, вода, що відчувається на губах, має солоний смак, вдалині жовтіє вкритий піском берег, а ще далі біліє велике поселення з коробками-будинками і цілими рядами вікон. Море… Приморське місто… Серце обдало теплотою, бо колись я була там, то був мій рідний світ. А тут – чужий. Та спогади розтанули разом із чайкою, що майнула у небі, залишивши лише неспокій.