Глава 1. Меланія.

Темні води Дніпра шаленіли під ривками холодного вітру, схожого на пса, що зірвався з ланцюга. Свинцеві хмари нависали над деревами і рвалися у клапті вогняними блискавками. Ступати у таку погоду у воду було верхом нерозсудливості.

А може, й навпаки, це було вивіреним рішенням, бо нутрощі розривали такі ж блискавки. Безнадії, розпачу, болю.

Десь там, з іншого боку водного простору, вона була щаслива три роки тому, та коротке щастя залишилось в минулому. Тоді в житті її було три дорогих серцю чоловіка: батько, брат та коханий. Зараз вона залишилася одна-однісінька у світі.

Матері не стало ще коли їй було десять років, цей біль потроху вщухав, точніше, опускався все глибше й глибше, його дівчина намагалася торкатися якомога рідше, бо у її житті ще було кого любити.

Брат Андрій та коханий Василь загинули майже три роки тому, рятуючи дітей під час пожежі у дитячому будинку. Брат врятував дванадцятьох, та сам так і не вийшов з палаючої будівлі. Із коханим, який виніс десятеро малят та сам отримав опіки несумісні з життям, вона ще встигла поговорити. І досі пам’ятає, як стискали її руку чорні від кіптяви пальці.

«За Андрієм пригляну, не плач, - сказав тоді він. – І з тобою ми ще побачимось. Не в цьому, так у інших світах, не в цей, так у інший час, не в цьому, так у іншому житті. Ти мене так просто не спекаєшся, Маланко…»

Веселий за вдачею, так і помер у неї на руках, жартуючи, не показуючи болю.

Ще тоді дівчина вирішила, що життя закінчилося. Витяг тато, кращого психотерапевта годі й шукати. Батько намагався заповнити кожну хвилинку її життя, примусити знов полюбити цей світ, навчитися посміхатися й радіти.

«Життя не закінчується, - казав він. – Запам’ятай, дівчинко, життя не закінчується ніколи».

Батько примусив Меланію жити і брати від життя усе, що можливо. Вона навчалась, подорожувала, навіть дозволила собі знов закохатися. Через півтора роки після тієї трагедії. А ще через півтора роки вирішили одружитися. Мстислав був видним парубком з інтелігентної сім’ї. Мати – колись популярна співачка, зараз працювала у місцевому театрі. Батько – професор в університеті.  Звісно, не багачі, та виглядав Мстислав пристойно, зовнішністю вдався у матір, каштанове, трохи хвилясте волосся, темно-карі очі, гарна статура. Помічалося у нього прагнення до усього найкращого, та хіба це вада? От і наречену вибрав собі найкращу. Меланія і гарна, мов з обкладинки модного журналу зійшла, і розумна. Довге волосся, ближче до світлого, та з проблисками міді, ніжна шкіра персикового відтінку, виразні губі і очі кольору весняного неба, то майже блакитні, то набувають барв васильків, а коли гнівається – то вже колір грозового неба. Закінчила університет не завдяки батьковим грошам, а завдяки власному розуму. І вдягнена завжди, як то кажуть, з голочки, пристойно та зі смаком. У татка бізнес хоч і невеликий, зате стабільний, спільний із кумом Степаном, хрещеним батьком Меланії – суші-бар у центрі міста.

Напередодні весілля тато з радістю повідомив, що вони збираються розширюватись, усі активи зараз перевели на Степана, а на батька оформлятимуть новий бізнес – піццерію. Кум – рідна людина, майже як брат, хвилюватись нема чого.

І ось настав день весілля. До РАГСу прийшли найближчі друзі та подруги, тільки от ні тата, ні хрещеного батька немає. Хрещеного і не чекали, він зараз не у місті, повіз сім’ю до Єгипту на відпочинок, а татів телефон не відповідає… Та чекати не можна, визначений час для розпису надійшов, п’ятнадцять хвилин у них є, а далі під’їдуть інші парочки. І Мстислав потягнув Меланію розписуватись. Не встигли. Працівниця РАГСу ще промовляла завчені слова, як задзвонив смартфон в кишені у нареченого.

- Треба було вимкнути, - зашепотіла сердито Меланія, недобре перебивати урочисту церемонію.

Та Мстислав підніс апарат до вуха. Вдоволена усмішка на його обличчі погасла, якось він враз змінився, зблід.

- Чи згодні ви стати чоловіком та дружиною, любити та оберігати одне одного, бути разом у радості та в горі? – бубнить звично працівниця РАГСу. – Меланіє?

- Так, - кивнула дівчина, це цілком обдуманий, вивірений крок, із Мстиславом вона буде щаслива, отримає спокій, сім’ю і вибудує стіну між сьогоденням і минулим, щоб більш воно не затьмарювало життя.

- Мстиславе?

- Ні, - хрипко відповідає той, смикаючи краватку на шиї, немов вона його душить.

У Палаці Одружень повисає повна гнітюча тиша, чути лишень муху, що б’ється у віконне скло із приреченим дзижчанням.

- Як? – повільно обертається до нареченого красуня у білому витонченому платті. – Чому?..

- Твій батько загинув, Меланіє, його автівка злетіла з мосту у Дніпро…

Тихо ахають присутні, ніхто не чекав такої трагедії.

- Раджу вам завершити церемонію, - промовляє працівниця РАГСу, поправляючи окуляри. – Банкет можете перенести на більш слушний час. Але зараз ви повинні бути разом. Разом легше пережити нещастя…

- Ні, - Мстислав хитає заперечно. – Весілля не буде… Вибач…

Розвертається й червоною доріжкою йде геть, схиливши голову і не дивлячись навкруги.

А Меланія залишається одна посеред зали, кинута, самотня, нещасна. Не одразу до її свідомості доходить, що вона втратила останню людину, яка її любила, таточка. А Мстислав… Що примусило його кинути наречену, яка тільки-но сказала «так» і зараз вкрай потребує надійного плеча?