Вступ.

- Вона моя! – чорнявий красень, схожий на дикого звіра, миттєво підскочив і ухопив Андріадо за горло.

Непомітним рухом той вивернувся, вдаривши суперника під дихало так, що нещасний зігнувся навпіл:

- Меланія піде зі мною!

- Не буде цього! – загарчав Бас, відкидаючи з очей довге смоляне волосся. – Ти мене знаєш!

- Знаю, що ти могутніший, та я теж не учора народився! Не дозволю і пальцем торкнутися Меланії! Краще йди геть, бо пошкодуєш!..

- Це ти йди геть, бо дівчина – моя! І ти не затягнеш її у свої брудні політичні ігри!

- У твої ігри вона теж грати не буде! І коханкою твоєю не стане!

- А ти, молокососе, сподіваєшся, що стане твоєю? Не бути цьому!

О, небеса! А мене ніхто не збирається спитати, чого я хочу?

А, втім, чого я хочу? Мабуть, лише, щоб залишили мене усі у спокої… А ще, щоб ці два бовдури не повбивали одне одного, бо я не переживу втрату знов… Знов? Клята пам’ять! Точніше, клята амнезія! Страх втрати залізним цвяхом б’є у скроні, та я не в змозі пригадати, кого втратила, що так боляче.

І яке мені діло до цих впертюхів, що висмикують мене одне у одного, мов грайку? Хай зчепляться, хай повбивають одне одного. Поки битимуться, у мене є змога втекти…

А ці два бовдури кидаються одне на одного, мов бики на червоне. В їхніх очах розпливається лють. І я, попри усі розумні міркування, стаю між ними:

- Зупиніться! – і заплющую від страху очі.

Гадала, що ці два локомотиви зімнуть мене, мов стеблинку. Та ні, зупиняються.

- Меланіє, ти ж знаєш, що я не бажаю тобі зла і нікому не дозволю образити, - підводить на мене винні очі Андріадо.

Бас простягає міцну мозолясту руку:

- Я забезпечу тобі бажаний захист, тільки зі мною ти зможеш почувати себе у безпеці. Ти ж знаєш…

- Та нічого я не знаю! Нічогісінько!