З дороги водонапірна вежа виявилася не білою, а сірою, з іржею на боці. Андрій мало не проїхав поворот. Маршрутка вже пригальмувала біля зупинки, коли він упізнав вузьке ребро, що стирчало над деревами на знімку. Попросив відчинити двері й вискочив на мокрий асфальт.
Поки йшов уздовж дороги назад, двічі відкривав контакт сивуватого. Хотів звірити місце. Для цього довелося б спершу сказати, чого він іде туди знову. А що йому сказати? Що людина, яка йому приснилася, краще за матір знає, скільки в неї дітей?
Ґрунтівка під вежею розходилася надвоє. Однією вони тоді поверталися, у коліях тепер стояла вода. Друга вела повз городи, де чоловік у гумових чоботах різав лопатою межу. Андрій показав йому фотографію груші. Чоловік довго дивився, повернув телефон екраном від неба й сказав, що її видно з поля, якщо не триматися дороги. Він колись водив туди козу. Тепер ні груші такої, як була, ні кози. Поки Андрій ховав телефон, чоловік відновив роботу і вже з-під ноги, якою тиснув на лопату, додав, щоб він дивився, куди ступає. Там нещодавно хтось нарив ям.
За лісосмугою Андрій знайшов шипшину. На колючці біліла нитка. Він зняв її й оглянув свій рукав, хоча куртка в нього була темна. Тільки тоді побачив брезент. Його зірвало з одного кута, і на ньому набралося стільки води, що він ліг краєм у яму. Під вагою води тканина поволі сповзала. Знизу видно було дві плити, яких Андрій не пригадував на знімках.
Він зупинився біля краю, гукнув і зачекав. Потім ще раз, голосніше. Під брезентом дзенькнуло, і Андрій мимоволі подався вперед. То був люверс. Вітер ворушив вільний кут, метал постукував об камінь.
При денному світлі нижній майданчик здавався меншим. Андрій зійшов натоптаним схилом і впізнав плиту, на яку клав камеру. На ній лишився слід від його коліна або від чийогось іншого. Він присів і посвітив у пролом. Земля осіла донизу, утворивши похилий спуск. Десь далі, поза променем, раз по раз падала вода.
Андрій вийняв із внутрішньої кишені чужий телефон. У нижньому кутку тріснуло захисне скло. Пальці пам’ятали, як апарат уперше ліг йому в руку. На мить навіть захотілося сказати, щоб той сам подзвонив матері, якщо так боїться, що вона дізнається. Хто — той? Він так і стояв із телефоном у витягнутій руці, поки не почув знизу голос.
— Поклади його за колом. Туди, де земля.
У проломі, під навислим краєм, сидів чоловік. Він підняв голову до світла, і Андрій нарешті побачив обличчя. Губи в нього були потріскані, а під підборіддям до сивої щетини прилип крихітний сухий листок. Андрій упізнав голос, а руки, вимащені землею до зап’ясть, уже бачив двічі.
— Де він?
Чоловік повернув голову, прислухався. Видно було, як важко йому тримати голову рівно.
— Внизу. Спускайся боком, тут слизько.
Андрій поклав телефон за крайнім каменем кола, екраном догори. Ліхтар затис під пахвою й поліз униз. Чоловік відсунувся, звільняючи йому місце, і сперся на стіну. Він мав на собі темну сорочку з таким самим блиском на лікті, як у батькової робочої куртки, яку не раз латали, а зрештою пустили на ганчірки. Андрій чомусь чекав, що, підійшовши близько, перестане бачити його. У кухні вистачило повернути голову. Тут від чоловіка пахло мокрою тканиною й потом.
За осипом починалася рівна підлога з плит. Вода стікала зі стіни, збиралася в заглибинах між каменями, а далі її вже не було чути. За останніми плитами Андрій побачив дошки. Кілька перших лежали рівно, четверта піднялася на цвяхові. Ліхтар ковзнув по поручню і нічого за ним не вихопив.
— Це Калинів міст, — сказав чоловік. — На дошки поки не ставай.
Андрій усе ще шукав очима людину, по яку прийшов. Від стіни відділялася невелика кам’яна кишеня, де з його місця було видно підошву черевика. Хтось там заворушився, посунув ногу. Шнурки на ній були зав’язані криво, одна петля майже вдвічі довша за іншу.
Андрій рушив туди, не дочекавшись, поки чоловік дасть йому дорогу. За плечем у нього почулося шарудіння. Він обернувся й підхопив чоловіка під лікоть. Той сперся на нього всією вагою і попросив опустити його на плиту. Коли Андрій перехопив руку ближче до кисті, під пальцями сіпнулася жилка. Ще раз, і знову, вже після затримки.
Чоловік помітив, що Андрій досі тримає його за зап’ясток.
— Живий я. Сядь, бо й тебе потягну.
Поки Андрій допомагав йому сісти, хлопець у заглибині за стіною спробував підвестися. Він обережно сперся на ліву руку, праве плече тримав нижче. Андрій підніс ліхтар. Хлопець примружився, і йому стало видно білий пил у складці біля ока. Незнайоме обличчя. Якби зустрілися в маршрутці, Андрій, певно, лише посунувся б, аби дати йому сісти.
— Ти мамі дзвонив? — спитав хлопець.
Запитання було таке звичне, що він мало не відповів «так». Замість цього спитав, звідки той знає його матір. Хлопець глянув на чоловіка біля мосту. Здається, вони вже говорили про це. На обличчі в нього нічого не змінилося, тільки він перестав тримати праву руку лівою, наче тепер не хотів, щоб Андрій бачив, як йому болить.
— У мене телефон твій, — сказав Андрій. — Залишив нагорі.
Хлопець кивнув. Йому було досить і цього.
Чоловік показав підборіддям на мокрі плити. Хлопець мусив пройти по них до підйому, там, де під стіною було сухіше. Далі переступить через край кола сам. Андрій може йти поруч, може світити. За руку перед межею не брати.
— А якщо я його візьму?
Чоловік не відразу відповів. Не міг видихнути до кінця, довелося нахилитися й перечекати.
— Ти вже раз тримав.
Андрій подивився на два пальці. На них іще проступали смуги, хоч уранці одна вже пожовкла. Пригадалося, як хтось ззаду смикнув його за ремінь. Він чомусь думав, що витягають його самого. Увесь цей час так думав.
Хлопець із заглибини вибрався без допомоги. Дійшов до стіни під осипом і там зупинився, пробуючи, чи можна спертися на плече. Сторож провів його поглядом.
— Можеш іти з ним, — сказав він Андрієві. — Дорога відкрита.