Глава 41. Особиста служниця

У спальні я насамперед скинула з себе рушник і, міцно стиснувши зуби, з несамовитістю почала бити кулаками ні в чому не винну подушку, виючи, ніби поранена вовчиця. Так, я була молодою і недосвідченою дівчиною, яка чомусь вирішила, що як тільки увійду в будинок барона Жардинського, він відразу бігатиме навколо мене, дивитиметься тільки на мене, кохатиме мене одну. Але не врахувала, що дійсно, чоловік не може змінити геть усі свої звички лише за один-єдиний  день - навіть заради мене.

Доводилося упокорюватися, або ж неймовірно страждати.

 Згадавши нещодавню фразу про те, що після купання між нами відбудеться розмова, я видихнула з полегшенням. Можливо, я даремно засмучувалася, звинувачуючи свого чоловіка в тому, до чого він звик, адже він не розуміє моїх почуттів.

Зробивши глибокий вдих, я голосно видихнула і покликала служницю, що злякано поглядала на мене із темного закутка.

- Подай мені нічну сорочку й чепчик,- гордовито задерши підборіддя, наказала я.

А поки вона бігала сюди-туди, я поглянула на власне відображення у високому дзеркалі, що стояло на підлозі, звідти на мене дивилася витончена і миловидна красуня, з тонкою талією і високими грудьми. Усміхнувшись сама собі, я повернулася до покоївки і підставила руки, дозволяючи їй надіти на себе довгу шовкову сорочку. Ставши позаду мене та обережно припіднявши волосся, дівчина накинула на мої плечі червоний пеньюар, м'яка біла опушка довкола коміра лагідно доторкнулася до моєї шкіри, змусивши мене знову посміхнутися.

- Сядьте на стільчику, пані, - показавши рукою на невисоку лавку біля трюмо, дівчина підійшла туди, відчинила ящик і витягла гребінь та кілька щіток для розчісування волосся.

- А де мій чепчик? Чому ти його не принесла?

- Гадаю... вибачте, пані баронесо, але все-таки буде краще, коли ви ляжете на ваше подружнє ложе з розпущеним волоссям, - кинувши погляд у мій бік, несміливо пробелькотіла дівчина. – Воно у вас таке гарне, що буде шкода, коли ви його ховатимете.

- Ти так гадаєш?- примружившись, я пильно поглянула на служницю. – Як, до речі, твоє ім'я?

- Поліна, – видихнула дівчина, а її щоки спалахнули яскравим рум'янцем.

- Дякую, Поліно, - я все-таки пішла в той бік, куди вказала мені красуня, бурмочучи собі під ніс: - То ти хочеш мене розчесати?

- Так, мені дуже подобається розчісувати чиєсь волосся, а тим більше ваше.

- І чому ж саме моє?

- Тому що ви – наша господиня, кохана дружина господаря.

- І тільки через це? Послухай… -  кинувши швидкий погляд на двері, я перейшла на півшепіт, - а розкажи-но мені трохи про свого господаря.

- Що саме ви хотіли б почути?

- Ну… а чи часто він бавиться з дівчатами, роблячи те… що… ну… - я не знала, як назвати те, про що хотіла спитати й почала нервово жмакати тканину пальцями.

- А вам так уже потрібно про це знати? Можливо, нехай все залишиться в минулому.

- То ти відмовляєш мені в проханні?

- Пані баронесо, ви ще занадто юна і, як я помітила, не досвідчена в цій справі молода жінка, тому буде краще, якщо ви заспокоїтеся тим, що цей чоловік - відтепер ваш, і з цього дня саме ви маєте право спати в його ліжку та розпоряджатися всіма нами.

- Так? Тоді я навіть боюся подумати…

- Ви можете запитати мене про щось інше, - дбайливо розчісуючи мої довгі пасма, сказала Поліна, - і я охоче поділюся з вами тим, чим зможу. Та не змушуйте мене завдавати вам болю.

- Яка ти розумна й мудра, - посміхнулася я, дивлячись на дівчину крізь відображення у дзеркалі. – Тоді… я призначаю тебе своєю помічницею, і відтепер ти маєш завжди бути біля мене. Ти будеш головною служницею, моєю камеристкою, Поліно.

- Дякую за таку честь, з радістю, -  посміхнулася мені у відповідь дівчина.