Розділ 14

Темрява огортає мене, наче густа, важка ковдра. Я стою посеред незнайомого місця — це не зовсім кімната, але й не вулиця. Стіни навколо пульсують, ніби живі, із тріщин сочиться щось темне й липке. Повітря насичене удушливим запахом, від якого стискається горло. Раптом із цієї густої темряви виступає постать.

   Її обличчя приховане, але очі видно чітко — два жовтаві вогники, що дивляться просто на мене. Від їхнього погляду я не можу зрушити з місця, ніби ноги приросли до землі. Постать наближається, і я чую тихий шепіт, який не можу розібрати, але він відлунює всередині мене, як незрозуміла загроза.

- Хто ти? Чого хочеш? –  видавлюю з себе, хоча голос звучить тихо й надто слабко.

 У відповідь вона підносить руку, довгі пальці з гострими нігтями вказують на мене. Тіло охоплює холод, який проникає до самих кісток. Я хочу втекти, але темрява навколо починає стискатись, немов невидима пастка. Вона робить ще крок, і тепер я бачу, що її обличчя все ж видно, але воно... це моє обличчя. Тільки перекошене від жаху, з бездонними дірами замість очей. Постать нахиляється до мене…

  А я…раптом спиняюсь. Припорошений страхом мозок все ж знайшов деяку невідповідність…Й поки я за неї чіпляюсь…то під ногами починає тріщати земля. Я падаю в темну безодню, а навколо звучить моторошний сміх, що розчиняється в глухому гуркоті.

  Я прокидаюсь. Вся мокра від поту, серце б'ється так, ніби щойно бігла кілометр. У кімнаті тихо, але темрява здається ще густішою, ніж уві сні. Реальність повільно вповзає в мою свідомість. Єлисей знову частував своїми жахами…Цього разу навіть не біжу витрушувати душу з порушника мого спокою. Оскільки - це незріло, емоційно й немає ніякого сенсу. Але якось вже цей театр драми треба закрити. Я й так не взірець психологічного благополуччя, а після таких відльотів краще мені не стає. Лежу і навіть не ворушусь. Шарпаюсь лише коли бачу понуру постать привида.

- Ну чого тобі? – деренчить мій голос недосипом й пережитими емоціями.

- Мені тут погано…  –  наче транслює привид свою скаргу.

- А, думаєш, мені тут добре? – ставлю риторичне питання й сідаю в ліжку.

- Хочу назад…  –  нависає наді мною.

- Не гуди. Я над цим працюю. Потерпи ще трохи.

- Мені тут не подобається…

- Я теж не в захваті. Пошукаймо сьогодні твоє тіло, а якщо не знайдемо, то ввечері спробуємо провести ритуал.

- Ти ж зможеш? – яскраво так виразив він сумнів.

- Так, безтілесний, зникни з мого простору…  –  стискую губи.

- Розвієш? – якось навіть знущально то прозвучало.

- А, що це ти так різко повірив в себе? – звела я очі на привида.

- Що це означає? – аж губа випнулася в привида.

- Сходи на світ подивися, телевізор глянь, про сенс свого життя подумай, а мене не займай, - зовсім лагідно промовила я.

Він ще трішки повисів наді мною, я видала свою найліпшу посмішку й рішення було прийняте правильне...

- Та, що за ніч?! – обурливо прошипіла я, й впала зірочкою назад на ліжко. – От не встану й живіть собі, як знаєте.

  Але попри мої спроби закрити очі й ще поспати, сон до мене й близько не наближався. Перелякане якесь. І вволю накрутившись, довелося таки встати і йти радувати собою світ.

  На кухні уже всі навіть встали та поїли. Один Еміль крутиться. Вірніше, він вбраний у фартушок, з зосередженим виглядом щось збиває в мисці. Задумливо оглядаю Еміля. Мажорчик змінився. Він більше не той юний та незрілий хлопчина, що й життя не нюхав. Подорослішав, змужнів, в нього всередині визрів спокій.

- Еміль, а можеш познайомити зі своєю дівчиною? – запалюю я питання.

- А? – розгублено лупить він на мене оченятами. – Навіщо?

І питання то хороше, бо як розкажеш йому, що труднощі з довірою перейшли межі, параноя гульбенить, а манія переслідування виходить на новий рівень й квітне, на повну, підозра, що його нова дівчина може бути з якимось сюрпризом. Бо щось явно не так з цими хлопцями і їхнім фартом. Раптом воно теж якась потойбічна штучка?

- Просто цікаво, що то за панночка, що вкрала твоє серце, –  криво й косо малюю причину свого інтересу. – І твоєму брату теж краще познайомитися з твоєю дівчиною, аніж продовжувати страждати всілякою дурнею.

- А…Єлисей…

- Ну ти ж не збираєшся до кінця життя переховувати свою дівчину? Рано чи пізно цей час настане. Чим більше ти отак дивно себе поводиш, тим більше придурошних думок заводиться в голові Єлисея. Щось типу «та я настільки неврівноважений, що мій брат боїться мене познайомити зі своєю дівчиною», січеш про що я?

- Січу, –  задумливо поблукав він поглядом по кімнаті.

- Тоді розслабся, заспокойся й перестань розводити таємниці Мадридського двору.

- Я не хотів, щоб Єлисей…

- Я зрозуміла. Тільки добрі братські наміри. Але зараз краще відкрити усі карти.

- Д-добре, –  вимучив він з себе.

- Чудово! І не хвилюйся про Єлисея. Він уже дорослий хлопчик. Й найбільше його обурює, що ти дієш за його спиною.