Розділ 8

Я стояла серед вулиці по якій стелився густий туман…На стовпі висів керосиновий ліхтарик і оте мерехтливе світло ледь-ледь розсіювало ту пітьму, яка звідусіль вихорилася.

  Навколо панує гнітюча тиша, розрізана лише важким, незнайомим диханням. Я озираюсь у морок, але нічого не бачу й ця невидимість лише посилює відчуття тривоги. Завмираю, прислухаючись, і раптом у цій темряві чую ще щось — глухе, ритмічне калатання. Чуже серце. Тудум-тудум, тудум-тудум… Мій власний пульс пришвидшується, ніби намагається наздогнати цей дивний ритм, але звуки залишаються чужими, не належать мені. Туман навколо стає щільнішим, ніби намагається затиснути мене у своїх обіймах.

  Й на губах осідає гіркий жах, підкреслений свіжим поєднанням есенції страху та очікуванням чогось неминучого. Яка виняткова композиція з різних нот жахіття. Я зробила крок назад, хоча нікого не бачила. Відчуття чужої присутності тиснуло на плечі, як невидимий тягар. Туман здавався майже живим — холодний, густий, як дихання чогось величезного й невидимого, що ховалося за його пеленою.

  Ліхтарик на стовпі несподівано хитнувся, і його світло затанцювало в тумані, створюючи тіні, які не повинні були існувати. Одна з них, довга й химерно викривлена, раптом заворушилася. Моє серце завмерло. І тоді з туману пролунав звук – глухий, приглушений, схожий на те, як важкі кроки ступають по вологій землі. Один. Другий. Я відступила ще на крок, наштовхнувшись спиною на стовп. Метал був холодним і чужим, як дотик примари. Звук наближався, а разом із ним – те важке дихання, яке стало майже відчутним.

 Почула скрип гілки над головою, а потім шурхіт, наче хтось або щось пересувалося над землею не ступаючи. Серце стиснулося в грудях. Квапливо вдихнула холодну вогкість туману. Мій хисткий прихисток в оазі світла від ліхтарика не надто ненадійний… Світло на ліхтарику замиготіло, спалахнуло на мить, і я встигла побачити обриси: високі, викривлені, немов тіло зламали й зібрали заново, неправильно. Й воно сунуло на мене.

  Напоєна терпким ароматом страху намагаюсь зрозуміти що це…і де я? Бо це не моє. Але те переривчасте дихання збиває з думок й генерує лютий трешняк.

   Злітаю з ліжка, жадібно хапаю ротом повітря. Прикладаю руку до серця, бо фізично боляче від його розгону. Стою, втягую реальність в себе. І наче розум уже тямить, що я в кімнаті в будинку близнюків, а от емоції натхненні враженнями від нескінченного жаху балансують на межі між живим світом й тієї виплеканою вигадкою. Й штормовим вітром налітає усвідомлення, що винуватець моїх жахів отут поряд. Рішуче суну в кімнату Єлисея. Кілька нічників в кімнаті розсіювали темряву. Й нещасну постать, що згорнулася клубочком й видавала якесь скавчання, було видно до гострих обрисів хребців на спині.

- Єлисей!!! – зву я.

Та він тільки застогнав крізь стиснуті зуби.

- Єлисей, прокинься!!! – підвищую голос.

Заворочався й тільки.

- Та щоб тебе!!!

- Хто? Хто тут? – схоплюється він.

- Приб’ю, заразу! – гарчу на це.

О! Вираз його обличчя, як окремий вид мистецтва. Спочатку лупить оченятами в оточенні жаху зі сну, потім усвідомлює, що тут я…зла я…дуже-дуже зла. Й в тій складній палітрі відчутті вчитається старий добрий страх, усвідомлення, що я зараз когось буду «убівать» і то буде за діло.

- Н-не треба, – злітає він у протилежну сторону ліжка.

- А мені здається, що дуже треба. Бобер ти безтолковий. Я тобі точно страйк оформлю. В рай без черги попадеш!!! Паличка Коха, недолікована!!! Ці страждання в дусі Кентервільського привида мене вже дістали!!! Собака ти страшна!!! Це вже перебір!!!

Намагалася я дістати Єлисея, але він перебігаючи через ліжко вправно втікав від мене. На ту метушню доєднався привид й собі тепер безтолково літав над нами.

- Та чого ти!!!

- Я чого? Слухай, ти пасивно-агресивна тварина, я тобі сказала йди до психолога й наведи лад в голові.

- Я був. Він не допомагає! – заволав він до мене.

- Та жінки вірять, що їм красу допомагає зберігати маска з жопи равлика, а тобі психолог не може допомогти!!!

- А що тут відбувається? – клацну вимикачем світла Еміль.

Від картини, як ми файно бігаємо довкола ліжка Єлисея, він трохи розгубився.

- Я трішечки вбиваю цього в корінь оборзівшого додіка!!! – рикнула я.

- А! – якось навіть скучно прозвучало від Еміля. – Тільки тихіше!

Після такої заяви я з Єлисеєм припинила біготню й перевела погляд на Еміля.

- Що? Я твій брат…

- Що? А де крик?

Майже в унісон вимовляємо ми.

- Я в шоці. І я хочу спати, – на весь рот позіхнув Еміль, розвернувся й пішов з кімнати.

- Може не треба мене убивати? – скорчив жалібну мордочку Єлисей.

- Ще і як треба. Я свою темну сторону й сама боюсь, а ти в неї регулярно палкою тикаєш.

- Я не хотів…

- Так я теж не хотіла…от зараз приб’ю тебе і заспокоюсь…може. Це, щоб ти по мені точно бачив, що мене дратує твоє бастування проти адекватності.